Степан Красілич — авіатор із багатющим досвідом, що літає і вчить літати інших. Зробивши у своєму рідному карпатському селі Луквиця летовище та базу для навчання всіх охочих основам авіації, він втілив мрію всього свого життя. Це історія про те, що найкращою справою завжди є та, якою займаєшся за покликом серця.
Небо вабило Степана Красілича змалечку. Ще хлопчиком, випасаючи корову, Степан залазив на грушу, обрізав гілля, щоби дерево було схожим на літак, і літав над просторами cвоєї уяви:
― То для мене був літак, бо я був на висоті, а корова була вдалині і я собі там літав уявно.
Юнаком він вступив до лав армії, де, нарешті, почув довгоочікуване запитання: чи згоден він літати. Так він потрапив до школи стрілків-радистів фронтової бомбардувальної авіації.
Потрапивши згодом до вертолітної частини, де польоти здійснювали лише декілька разів на рік, луквицький хлопчина гадав, що все втрачено. Однак, льотчик Найденко тоді врятував ситуацію, взявши Красілича на борт свого вертольота МІ-6. Вони стали літати разом.
З часом життєві шляхи чоловіків розійшлись: Найденко пішов навчатися до академії, а Степан Красілич саме почав працювати в Аерофлоті. З МІ-6 довелося пересісти на борт ІЛ-28, першого радянського реактивного фронтового бомбардувальника. Новими місцями дислокації для Степана стали міста Канськ та Свердловськ, у Росії. Мрія Степана фактично ожила.
Чоловік використовував будь-яку можливість бути ближчим до авіації. Після роботи в Аерофлоті, Степан Красілич приїхав до Вінниці, де якийсь час працював головним бортінженером-випробувальником на авіаційному заводі.
Зі здійсненням одного бажання, як це завжди буває, виникає інше: більш самобутнє, більш амбітне. Так Степан Красілич задумав створити власне летовище, аби займатися улюбленою справою незалежно від інших.
У радянські часи ідею майбутнього летовища Степанові доводилося маскувати під продовольчу програму, яка на той час була обов’язковою для виконання. Він мав розповідати «легенду» про те, що хоче на цій території займатися бджільництвом, будувати вулики.
Спочатку Степан Красілич звернувся зі своїм проханням до командира льотного загону, який запевнив його, що з цієї ідеї нічого не вийде.
Тоді Степан вирішив звернутися по допомогу до голови луквицького колгоспу. Він кілька разів приїжджав до голови на мотоциклі. І щоразу отримував негативну відповідь. Тож, коли в гості до Степана завітав його давній знайомий, колишній командир Микола Щербаков, вони разом подалися на чергову зустріч. Але, що важливо, уже не мотоциклом, а вертольотом:
― Я йому (голові — ред.) тороню, шо ми продовольствєнну програму хочем рішати, а він не дурний чоловік, він всьо розуміє. Та й каже мені: «Ви хочете тут ставок, тут — баньку, сауну, будиночок. Я правильно вас розумію?» — «Правильно, Гнат Васильович». Він дає мені руку та й каже: «Рука руку миє аби біла була». Ми пожали один одному руки, він почав папери робити. І так ми зробили папери звідси й аж до виконкому. А потому командир льотного загону то всьо викинув. Але коли я попав у «Пласт» і запропонував це місце, то я вже мав якусь напрацювалку таку. І так воно і сталося тут іменно.
Рідна тітка Степана Красілича Марина Робінсон (у дівоцтві — Красілич) живе в Австралії. Під час війни, маючи лише 14 років, Марина потрапила до Німеччини на примусові роботи. Потім вийшла заміж за американця, матір якого також була українкою. З майбутнім чоловіком Марина опинилася в одному таборі для переміщених. Після поразки нацистської Німеччини, молода пара одружилася та поїхала до Австралії.
Відтоді минуло чимало часу й Марина Робінсон приїхала в Україну. З приїздом тітки Степан Красілич дізнався факти з біографії свого роду, які й дали йому уявлення про те, звідки ж виникло його нестримне бажання літати.
Дід Степана Красілича, згадує тітка Марина, літав на дерев’яному літаку ще за часів Першої світової війни, воюючи на боці Австрії:
― Був збитий і був у полоні на Сицилії. Отримував велику пенсію при Австрії, при Польщі. А як прийшла Радянська влада, та і всьо відмінила. Я в Австралії об’їздила всі музеї авіаційні і я найшла такий літак, як мій тато на нім літав.
Зараз Марині Красілич уже 90 років і вона, попри свій вік, дуже соціально активна: організовує збір коштів для розвитку табору «Чота Крилатих».
За ініціативи Степана Красілича в Дубовому відкрили технікум, який спеціалізувався на виробництві авіаційних та ракетно-космічних літальних апаратів:
― Я приїхав у Дубове й заключив договір на поставку туда студентів і сюда (до Луквиці – ред.) приїжджала комісія прийомна. Сюда приходили ті, що хотіли вчитись, здавали екзамени, їм зразу виписували студентські квитки. 28 осіб із нашого району, і Саша (син Степана Красілича — ред.) тоже, закінчили факультет виробництва авіаційних та ракетно-космічних літальних апаратів.
Степан Красілич описує один яскравий випадок, пов’язаний із технікумом, який характеризує водночас і його, і справу, якою він займався:
― Приїздить до мене одна жіночка та й каже: «Паночку, мене до вас порекомендували приїхати, у мене дитина закінчила 11 клясів. Золота медаль! Але я не маю грошей її кудась дати вчитись, та й мені сказали приїхати до вас». А я кажу: «Ви корову маєте?» Вона каже: «Маю!» «Ну то на таке-то число візміт папери ті, що треба на поступ, вашу дитину, літру сметани і грудку сиру та і приїдьте сюда.» Вона каже: «Та я вас серйозно питаю.» А я кажу: «А я вам серйозно кажу! Якшо не маєте сметани й сиру, то приїдьте з дитиною та й із документами.» Та й вона приїхала на той час, з грудкою сира й літрою сметани, і то та дівчина закінчила технікум із червоним дипломом. Отаке.
Технікум проіснував лише чотири роки. Факультет виробництва авіаційних та ракетокосмічних літальних апаратів, при якому його було започатковано, визнали недоцільним. Степану Красіличу запропонували залишитись у навчальному закладі займатись організаційною роботою, та він категорично відмовився.
― Я не лише це люблю, я роблю для держави добру справу. Я можу хвалитися, можу не хвалитися. Але якщо би ми з вами були держава, то шо, ви би не хотіли, аби та молодь, шо буде державу далі провадити, була державного мислення, розуміння? Якби була в нас добра держава, то вона би давала фінансування на такі ось табори, на виховання молоді.
Аби популяризувати авіацію серед молоді, Степан Красілич із сином Олександром щоліта проводять пластовий табір «Чота Крилатих».
Табір засновано 1997 року, уже понад десятиліття тому. Програма табору змінюється щороку відповідно до новообраної легенди. Серед обов’язкових гуртків завжди: аеродинаміка, правила повітряного руху, парапланеризм, дельтапланеризм, авіамоделювання, будова й конструкція літальних апаратів, авіаційна метеорологія.
Після засвоєння теорії та успішного проходження наземної підготовки учасники допускаються до польотів. Федерація парапланерного спорту України надала «Чоті крилатих» право давати ступінь пілота-початківця. Тож табір дає молоді можливість стати на крок ближчими до неба.
У рамках табору Степан Красілич також проводить Всеукраїнській фестиваль мотопарапланеризму. Учасники мають можливість побачити пілотаж на парапланах, мотопарапланах, паратрайках, дельтапланах та мотодельтапланах.
На території летовища в Луквиці стоїть вертоліт МІ-2, який уже давно не в робочому стані. Його тут використовують як тренувальний апарат.
На тренажері можна увімкнути різноманітні ефекти: від звичайного гудіння вертольоту до симуляції увімкнення правого й лівого двигуна. Усе це аби зробити імітацію польоту більш наближеною до реальності. Авіаційний тренажер дозволяє обрати кінцевим пунктом будь-який аеропорт світу.
За словами Олександра Красілича, людей, які займаються на тренажері зараз не багато, бо тренажер наразі перебуває в режимі налаштування:
― Просто для ознайомлення воно дуже багато дає: відчути шо таке вертольот, шо таке керування вертольотом. Тому шо в реальності дуже дорого, було б замовити справжній вертольот.
Протягом року відвідувачів тренажеру буває понад 50 осіб. Вартість 10-хвилинного тренування — 50 грн. Оренда ж подібного вертольоту в справному стані коштує близько тисячі доларів на годину.
За міжнародними стандартами, аби стати приватним пілотом, необхідно налітати мінімум 40 годин. Загалом на те, аби навчитися керувати вертольотом, в Україні зараз потрібно витратити не менше 20 тис. доларів. За оцінками Олександра вартість години польоту на вертольоті Robinson R-44, на якому зараз переважно навчають літати, коштує майже 800 доларів.
Найбільше ж Олександрові подобаються дельтаплани, хоч він і рідко на них літає:
― В дельтаплані взагалі управління принципово не таке, як у всіх інших літальних апаратів. Там ти висиш, там немає ніяких рулів, нічо немає. Там ти просто переставляєш свою ногу вправо, вліво, відповідно повертаючи. Але там таке природнє положення на дельтаплані, як у птаха. Тобто ти висиш лицем вниз.
У Києві та Харкові, за словами Олександра, є декілька хороших дельтаклубів. На заході країни ж є лише групи людей, що об’єднуються за інтересами та вчать один одного літати.
У майбутньому луквицьке летовище Олександр бачить відпочинково-тренувальною базою авіаційного спрямування:
― Так, щоби ви могли приїхати, відпочити, політати. У кращому разі прилетіти на якомусь своєму літальному апараті, відпочити й улетіти.
Довжина злітної смуги летовища в Луквиці сягає 500 м, висота над рівнем моря — приблизно 560 м. Пілоти, які сідали на цій посадковій смузі стверджують, що це найвищий злітно-посадковий майданчик в Україні:
― Цей аеродром не лише найвисотніший, а й найскладніший у тому плані, що тут всюди ліс. Так, шоби недольот або перельот — тут нема такого поняття. Тут треба сісти в точку, або взагалі не пробувати сідати. Ше тут озеро, обрив такий. Як раз звідти легше заходити, бо там трошки нижче верхи дерев, звідси — трошки складніше.
Темою авіації батько та син традиційно намагаються зацікавити якомога більше людей, але зацікавити передовсім для власного задоволення:
― Ми просто нею займаємся й кажем людям, шо ось дивіться: можна займатись, можна літати собі в кайф, можна літати по справах, можна ше якось собі використовувати ту авіацію. Ну і із сотні людей хтось один постійно зацікавлюється й теж хоче спробувати.
― Відчуття польоту не можна описати. Кожен шось бере собі з того своє. У мене був такий один пасажир, який каже: «Слухай покатай мене так аби мені було страшно. Я так люблю коли страшно».
За першою освітою Олександр — технік-технолог із виробництва літаків, Також має диплом інженера-енергетика. Він мав можливість працювати на авіазаводі Антонова, але він стверджує, що не має жодного потягу до виробництва:
― Сидіти, крутити шось там, документацію писати по якихось непонятно де цехах. Не тягнуло мене шось до такого. Затягнуло до малої авіації. Тут цікавіше, тут сам крутиш, сам літаєш, сам ремонтуєш, сам обслуговуєш — всьо на купу.
Унікальність летовища Олександр пояснює так:
― Кожен собі вподобує по-своєму. Комусь подобається, шо тут можна політати. Комусь подобається, шо тут можна відпочити. Комусь подобається, шо тут можна порибалити.
Сашко вважає, що в кожному районі має бути аеродром:
― Щоби можна було добратись до населених пунктів. В Америці в кожному порєдному місті є свій аеродром. У нас якби було в кожному районі, було б дуже круто. Шоб можна було оперативно пересуватися по справах по країні. Авіація така дуже різноманітна сфера — можна всьо.
Олександр проводить паралель між слугою доріг ровером і слугою неба парапланом:
― Параплан — це як ровер у житті, напевно. Ви собі захотіли покататися, ну далеко ви не поїдете на ровері, як і на параплані.
Для Сашка політ парапланом — це не відстань, а задоволення; не маршрут, а натхнення:
― А я не літаю маршрути. Я тут літаю, так, для задоволення. От я кажу: як на велосипеді покататися на горбах, так само я там іду. Наприклад, собі, хочу пройтися по горах. Беру параплан: поїв ожину, малину, шоб не було скучно спускатися вниз — то я вже собі там розстелився, розклався — і вниз. Сідаю прям біля хати, ну там, у селі в себе.
Від повітряних куль Олександр не в такому ж захваті, як від малої авіації:
― От я шось так до повітряних куль ставлюся скептично. Треба було шоб команда, треба було шоб куля, вони то запускають, потім їдуть десь то ловлять. Ну воно має свою романтіку польоту. Ну я піднімався на повітряній кулі — як на балконі стоїш, куда тебе несе — туда й летиш. За ожиною точно не злітаєш. Один раз можна злітати, там її й лишити ту кулю.
Олександр вважає, що мала авіація могла б поступово стати новим громадським транспортом:
― Я думаю, шо вона поступово буде ставати. Багато між пілотами таких розмов було, шоб на бла-бла-карі запустити ше типу шось самольотне. Того шо багато хто літає там по справах, ше кудись. Не проблєма взяти на борт ше двох-трьох людей і підлетіти в Київ, чи в Житомир, чи ше кудась там.
Найдорожчим у цій справі, стверджує Сашко, є придбання літака. Усе інше — не надто великі гроші для тих, хто цінує свій час:
― Затратне саме придбання літака. Насправді собівартість зараз дуже невелика. Якщо рахувати, шо розхід палива в середньому 20 л на годину, і ви за 2 год прилітаєте звідси до Києва на хорошому самольоті, то в принципі не є затратно, плюс якесь обслуговування. Для людей, які дорожать своїм часом, 100 доларів чи 50 доларів, шоб полетіти в Київ своїм транспортом, не буде проблємою. Але всьо впирається у вартість літака. Тобто хороший літак зараз коштує 200 тис. доларів і вище.
Мовляв, це те ж таксі. Різниця лишень у тому, що замість автівки — вертоліт.
Коли Степану Красіличу врешті решт вдалося започаткувати летовище, він вирішив у знак щирої вдячності віднайти Найденка, льотчика, який першим узяв його на борт вертольоту МІ-6. Людину, без якої Степану, певно, не судилося б літати:
― І я почав його шукати. Шукав його по всяким там соціальних тих мережах, ніде нічо нема. І я пишу на програму «Жді Мєня» лист, шо я хочу найти такого чоловіка, який не знає, шо його той жест один сорок років тому привів до отакого табору «Чота крилатих». Їх заінтересувала сама ця ідея. І тут дзвонять до мене із програми «Жді Мєня», шо хочуть приїхати. І я зразу зрозумів, шо шось є. І вони тут зняли матеріал і нас звели в Києві. Він живе зараз у Полтавській області. Село, напевно, перейменоване, бо воно називалось Радянське. Але за тридцять км. від Дніпропетровська. І він там зараз є. А завдяки йому є оцей табір. Бо, якби мене понесло кудась по іншому, то того би всього не було.
Життя послало Степану чимало однодумців та помічників. А також — несподівану фінансову допомогу.
Одного разу в гості до Степана Красілича завітав Юрко Ференцевич, наймолодший учасник дивізії СС «Галичина»:
― І каже — ми їздимо по тих місцях, де воювали, й упорядковуємо могили наших побратимів. Ми б хотіли лишити по собі пам’ять. Нам у Вас сподобалось. Якшо Ви маєте якісь види на розвиток вашої оселі, то подайте нам на папері, якщо нашим (братству — авт.) сподобається, то ми би хотіли профінансувати.
― Я взяв фотоапарат, став на той горб, а тут дерев ше не було, дерева такі мацюнькі були. І сфотографував оцей берег, й у фотошопі намалював хатки, їдальню, і той проект називався «Дивізійна лава». Перша хатка вища, а потім усі дивізійні однакові. І їм послав до Нью-Йорка, і вони уподобали собі той проект. Ну й ось він стався.
Незадовго потому, з ініціативою прокласти тут злітну смугу, з’явився той самий колишній командир Степана Красілича, нині вже покійний, Микола Щербаков:
― Каже: «Я хочу злітну смугу. Забирай всьо звідти й роби тут.» Мені два роки пішло на то, шоби всьо забирати, бо там має бути злітна смуга. Й от сталося.
Часом людина може вважати певну ідею абсолютно своєю, проте вона не втілиться в життя без внеску інших небайдужих людей. Історія Степана Красілича — саме про це.
Окрім летовища Степан Красілич також займається домашнім господарством, тримає кіз:
― Я тут сиджу роками, розумієте? І чого я маю ходити за всім у магазин? То не розумно. Воно собі пасе. Я їх (кіз — ред.) називаю «живі холодильники». Собі пасуть і наростає вага, як треба мені — бац, я зарізав. Всьо. І хлібопічку маю собі тут. Як хліба нема — я бац бац, спік хліба, молока надоїв.
Ідею ж розводити кіз та робити сир Степанові підкинув співвласник холдингу «FEST!» Юрко Назарук:
― Він мені каже: «Степане, а чо ви собі не заведете кози? Та у вас такі тут можливості!» А ше до того я тримав тут собі по козі, тут у мене хлопці жили такі, шо не мали шо їсти, були замість сторожів. І я козу одну придбав, аби вони мали десь якогось молока. І я рішив, шо треба робити козячу ферму. Бац, бац — одна народила, ті народили і їх уже тілько, що не знаєш де діти. Цієї весни я нарахував 22 штуки.
Степан робить полонинські сири за давнім місцевим рецептом:
― Я робив вурду, навіть Юрко Назарук дуже собі уподобав. Він приїжджав сюда вчитися літати, а я йому готовив будза і вурди, і він собі забирав із собою, бо казав, шо то дуже добре є. А я робив дуже добре, бо я пішов по старих людях, та й вони мені розказали, як вони робили колись.
Степан не тільки виробляє чудові сири, а до всього ще й розробив власну методику утримання кіз:
А діло в тому, що я їм ні їсти не даю. Нічо абсолютно. Вони живуть як дикі, але знають де йти ночувати. Коза, як має козенята, то я їх ніде не ховаю, вони сцут козу. Як мені треба — я кози перекриваю в окремий вольєр і дою молока, і роблю будз, бринзу. А як мені надоїло, я всьо відкриваю — і вони собі самі доят, я їх не знаю, і вони мене не знають.
В 1978 році Степан Красілич побудував свій перший дерев’яний дельтаплан і ще й гадки не мав про те, як саме складеться його доля. Сьогодні ж він захопливо розповідає про плани на майбутнє:
― Нам треба оту хату добудувати, нам треба ангар ось робити, шоб молодьож приїжджала й там клепала якісь літальні апарати. Аби вони їх зробили й облітали, і тішились, шо це я зробив. Бо то дуже багато дає, якшо людина сама (робить — ред.).
І ділиться радістю щодо успіхів своїх учнів:
― Я колись авіамодельний гурток вів. Я літав на вертольоті і вів авіамодельний гурток. Так то ті діти, шо робили модель, вони її робили за 2 місяці, за 5 секунд розбивали. І вони не плакали, шо розбили, вони йшли й далі робили. Вони вже знали що і як робити, їм менше треба було показувати, одні вже самостійно собі робили. Але вони навчилися літати, вони керували тими моделями. Один рівно літає, один горбки вже пише, один робить переворот через центр, той уже догори колесами вміє провернути, а там уже зворотнє управління. А то всьо в мозку відкладається. Бо ж голова й комп’ютер — це одне й то саме, бо комп’ютер зроблений із людини. А людину ви вже знаєте хто зробив.
Відданість Красіличів своїй справі дуже надихає. Така відданість і є найкращою гарантією якості. А існування летовища попри всі складнощі, є свідченням того, що правильний підхід здатен запалити вогник власного життя та зробити значно яскравішим життя оточуючих.