Теплим недільним вечором в південному українському порту Одеса зупиняється автомобіль. Навколо, позуючи у світлі фар, рояться близько 30 дівчат. Вікно водія опускається, і звідниця, яку дівчата майже любовно називають «матуся» - нахиляється всередину, щоб обговорити ціну. Через хвилину дві кралі заскакують в машину, а інші повертаються до балачок і цигарок. Бізнес сьогодні живенький, але дівчата виглядають нудно. Для них це фактично простій.
«Справжній бізнес в Еміратах, Дубаї або Анталії», - розповідає Маша, 19-дітня дівчина, похитуючись на підборах. «Ви не думайте», - говорить вона. - «Ніхто не хапає нас за волосся і не тягне на кораблі». Показує рукою на вхід у порт: «Це як ворота свободи для багатьох з нас». «Ага, як Статуя Свободи», - додає інша дівчина, і натовп вибухає сміхом.
Не минуло й десятиріччя після розвалу Радянського Союзу, як Одеса стала центром міжнародної секс-торгівлі. Умови були просто ідеальні. Гучний порт на Чорному морі був зручним шлюзом з найбідніших регіонів України, Румунії та Молдови до Західної Європи і арабські країни. Організована злочинність бушувала, бідна одеська міліція не цуралася хабарів, а 70 років за залізною завісою породили покоління провінційних дівчат, які нічого не знали про зовнішній світ, зате відчайдушно вірили в його можливості.
Але зараз повії, яких переправляють через Одесу, не плекають наївних мрій своїх попередниць з дев'яностих. Тому за останні кілька років секс-торгівля через Одесу перетворилася на щось зашкарубле, буденне, і це значно важче зупинити. «Журналісти завжди приїжджають і вимагають показати їм жертв», - говорить Ольга Костюк, заступник голови благодійної організації «Віра, Надія, Любов», що надає допомогу одеським секс-робітницям. - «Вони хочуть бачити за всім цим чоловіків, сутенерів, маніпуляторів. Однак, зараз не все так просто».
З одного боку, в цьому місті-мільйоннику залишилося не так багато сутенерів, причетних до страшних форм секс-трафіку. Ще в 2006 році їх звичайним методом вербування було посилати агентів в найближчі містечка, які заманювали дівчат у порт брехливими обіцянками роботи за кордоном - танцівницею в Парижі чи офіціанткою в Дубаї, - а далі примушували їх до проституції. Але, в основному, ці сучасні работоргівці вже в минулому: тепер повії, які проходять через Одесу, рідко вербуються в проституцію обманом.
«Тепер типова ситуація така, що досвідчена дівчина сходить з літака з Туреччини вся в золоті, діамантах і хутрах і повертається в своє рідне село», - говорить Світлана Чорнолуцька, психолог, що багато років консультує повій в Одесі. - «Вони знаходять дівчат з проблемами і розповідають їм, скільки можна заробити, якщо добре покрутитися в іншій країні».
Бідність і загальна безнадія в багатьох селах Східної України, Молдови і Румунії зараз такі глибокі (особливо, після фінансової кризи), що обіцянки роботи повією за кордоном досить, щоб більшість жінок добровільно на неї погоджувалися. Вони йдуть за «матусями» до закордонних курортів або великих міст Західної Європи, де повсюдність секс-робітниць з колишнього Радянського Союзу забезпечило їм прізвисько - «Наташі». Дівчата працюють на вулицях або у фойє готелів, поки не заскучають по батьківщині, або їх депортують. Після декількох тижнів відпустки в Одесі чи в іншому місті, їх повертають назад на «робочі місця». Цей цикл продовжується до тих пір, поки вони не зароблять досить грошей, щоб «вийти на пенсію», або, як це найчастіше трапляється, поки не стануть дуже старими для цієї роботи - а в цьому бізнесі це може статися і в 26-річному віці .
Примушування жінок до проституції фізичним тиском або насильством залишається світовою трагедією (хоча статистика відрізняється, спостерігачі з ООН і США погоджуються, що кількість таких жертв сягає сотень тисяч щорічно). Але дюжина працівників допоміжних агентств і повій, з якими «TIME» спілкувався в Одесі, відзначили, що секс-трафік через місто вже не є індустрією, побудованої на страху, він грунтується на вільних, хоча і з відчаю, діях. Багато хто бачить причину в тому, що практика примусу жінок до проституції привертала багато уваги міліції та ЗМІ. Однак, на думку більшості співрозмовників, все зводиться до поширення цинізму. Навіть у найбільш ізольованих кутах Східної Європи небагато дівчат все ще мають ілюзії щодо можливостей на Заході (щодо справжньої Статуї Свободи), «тому вони беруть те, що можуть отримати», за словами Наталії Савицької, радниці «Віри, Надії, Любові».
Які б причини не призвели до цих змін в одеській торгівлі людьми, вони складають нові перешкоди для тих, хто намагається її припинити. Офіційно кількість жінок, яких переправляють щорічно через місто, впало більш ніж на половину в порівнянні з піковим 2006 роком. Але це сталося не тому, що їх дійсно стало менше, каже пан Костюк з «Віри, Надії, Любові»: «Ці дівчата вважають себе жертвами долі, а не обману, тому вони не звертаються по допомогу». А значить, їх практично неможливо відстежити.
У минулому році благодійна організація розробила новий підхід: замість пошуку секс-рабинь, яких викидали з кораблів у порту, змучених і побитих, «Віра, Надія, Любов» тепер намагається дати поради наркозалежним та втікачкам, які ризикують стати повіями. І все ж «тенденція трафіку не припиняється, тому що, чим більш інтенсивніше ми працюємо, щоб зупинити цих людей, тим краще, схоже, вони адаптуються».
Зусилля приборкати секс-торгівлю в Одесі ще більше ускладнюються напівофіційними взаємовідносинами сутенерок з місцевими правоохоронцями. За звичною для Одеси вечерею з варених раків підполковник з управління внутрішніх справ розповідає «TIME», що міліція за щомісячну плату забезпечує «матусям» захист. «Це значний джерело доходів для багатьох офіцерів - все дуже організовано», - говорить він. Ніби підтверджуючи його слова, дві міліцейські машини повільно проїжджають повз групу дівчат, що стоять у порту, але не зупиняються. Здається, поки ця країна не запропонує цим жінкам щось більше, ніж бідність, корупція і розчарування, експорт «Наташ» залишиться одним з видатних одеських промислів.
Журнал "Time", США - 9 жовтня 2010