Пилип Пилипович лікті поклав на стіл, вдивився в Шарикова і запитав:
- Дозвольте дізнатися, що ви можете сказати з приводу прочитаного.
Шариков знизав плечима.
- Та не згоден я.
- З ким? З Енгельсом або з Каутським?
- З обома, - відповів Шариков.
- Це чудово, клянуся богом. "Всіх, хто скаже, що інша ..." А
що б ви зі свого боку могли запропонувати?
- Та що тут пропонувати? .. А то пишуть, пишуть ... Конгрес, німці
якісь ... Голова пухне. Взяти все, та й поділити ...
- Так я і думав, - вигукнув Пилип Пилипович, шльопнувши долонею по
скатертини, - саме так і вважав.
- Ви і спосіб знаєте? - Запитав зацікавлений Борменталь.
- Та який тут спосіб, - стаючи балакучим після горілки, пояснив
Шариков, - діло не хитре. А то що ж: один в семи кімнатах розселився
штанів у нього сорок пар, а інший вештається, в сміттєвих ящиках харчування шукає.
Михайло Булгаков. Собаче серце.
Ніяк не можу збагнути, як можна при наявності такого обсягу інформації про стан справ в Україні бути в опозиції до «Партії Регіонів»? Ні, звичайно, безвихідну ситуацію, в якій опинилася українська влада, можна використовувати в якості популяризації «себе коханого», але об'єктивно критикувати регіоналів фактично нема за що. Принаймні, ті, хто ганить їх сьогодні, не має на це ніякого морального права. Вони нічим не кращі. Вони діяли в подібній ситуації або точно так само, або ще гірше.
Отже, протягом довгого часу, Україна займалася проїданням «соціалістичної власності». Усіх все влаштовувало. Всім було весело, як стрекозі влітку. Нікого не бентежив кредитний бум, який ми спостерігали кілька років тому. Банки давали кредити, брали депозити, населення затарювався машинами, банки полірували офіси в центрі Києва і росли як на дріжджах. Ось як описувала ситуацію в Україні в 2004 році американська газета "Bloomberg Businessweek":
«Це найбільш швидкозростаюча економіка Європи, що переживає п'ятий рік буму, в результаті якого ВВП країни з 1999 року зріс більш, ніж на третину. У цьому році прогнозується неймовірний стрибок у 11-13%. Банківське кредитування зростає зі швидкістю більше 50% в рік, тоді як фондовий ринок за останні дванадцять місяців піднявся на 100%. У всі більш барвистій і космополітичній столиці зростання добробуту очевидне всюди, від новісіньких торгових комплексів у центрі міста до споруджуваних висоток з розкішними квартирами на околицях. «Тепер всі їздять на іномарках і будують нові квартири. В останні кілька років місто ожило», - розповідає Слава Петренко, таксист. Ласкаво просимо в «тигрову» економіку Європи. Це Україна».
Для повного щастя в 2004 році українцям не вистачало лише свободи слова і демократії. Втім, давайте не будемо брехати один одному і скажемо чесно, що на «майдан» люди виходили не тому, що їм затикали роти на кухнях, вказували за яку партію голосувати, а заради того, щоб жити ще і ще краще, зовсім як у Європі. Найцікавіше, що найбільше на майдані старався так званий середній клас: бізнесмени з київських базарів і офісів. Зрозуміло, не могла пройти мимо такого бенкету свободи і молодь з київських вузів, кому як не їм могла прийти до душі цілодобова тусовка на головній площі Україні? Разом нас багато? Нас не подолати? Помаранчеві пастори штовхали надихаючі промови в рекламних паузах, між виступами Гринджолів, Вакарчуків і Руслан.
Зовсім як у Європі не вийшло. Перші дзвіночки кризи почали лунати в 2008 році. Кредитна лавочка закрилася і багато українських «лихварів» поплатилися за своє легкодумство грошима в збанкрутілих банках. Ай, як недобре вийшло! Держава бяка! Банкіри шахраї. Поверніть наші вклади, нас виселяють з квартир, колектори крадуть нашу «українську мрію». Пам'ятайте акцію «дістали»? Як натовп скривджених реальністю громадян кинувся на «майдани», в надії повторити те, що повторити неможливо. На цей раз я не маю на увазі «революцію», а говорю про неможливість повторення «кредитного буму» і накачування Україною західними кредитами. Не перед урядовими установами України треба було тоді дудіти в трубу, а як мінімум біля філій західних банків і вимагати «продовження банкету» від них, від МВФ і Світового банку. Адже саме міжнародні банківські організації могли ще раз накачати грошима Україні, щоб хтось купив китайського чи турецького ширвжитку, а хтось його продав.
Мені було зовсім не шкода тих, хто вийшов тоді на мітинги, ні людей, ні що звалилися мрії. Мені не було шкода тих, хто поплатився за власну жадібність, хто купував квартири за 2 000 доларів квадратний метр. Хто напихав у свої квартири побутової техніки на десять років вперед. Мені не шкода було тих, хто радів «газовим договорами» з Росією і кричав на форумах «ми зробили Рашці!». Я просто не люблю войовничу дурість, яка регулярно наступає на граблі, але не вміє робити ніяких висновків.
Сьогодні ситуація повторюється. І який раз у всьому винна влада, яка «душить бізнес», змушуючи його платити непідйомні податки. Я чудово розумію тих бізнесменів, у яких сьогодні справи пішли кепсько. Я розумію підприємців з київських ринків Петрівка, Троєщина, Юність, які в масовому порядку пішли на мітинги протесту. Абсолютно вірно, у них проблеми, в Україні впав купівельний попит. Взагалі, він завжди падає, коли падає життєвий рівень населення, коли відбувається перерозподіл сімейних бюджетів на користь хліба насущного, а не сорока пар штанів. Я не сумніваюся в тому, що дні багатьох бізнесменів з українських базарів полічені. Криза їх уб'є, тому що українська економіка не розрахована на таку кількість торговців. Тому, що один супермаркет з сотнею працівників набагато ефективніший тисячі людино-контейнерів. Супермаркет простіше змусити платити податки, продавати сертифіковану продукцію, відповідати вимогам санітарних норм. Куди піти новоявленому українському «бізнесменові»? А це вже йому вирішувати. Країні потрібні нові виробництва, треба відроджувати сільське господарство. Чи в Україні вирішили, що базарна вакханалія буде продовжуватися вічно? Що, директор кафе «три стільці і чотири працівника» може роз'їжджати на машині за 100 000 доларів?
Єдино, кого я ніколи не зрозумію, це простих людей, не бізнесменів, а пенсіонерів-бюджетників, які ще вчора кляли благим матом весь цей офісно-базарний планктон. Все просто, в Україні найбільше ненавидять владу і готові піти на союз з ким завгодно, підтримати самого чорта.
Ні, я не хочу, щоб мої слова були сприйняті, як огульне паплюження всіх українських бізнесменів. На думку спадає знаменита фраза про те, що хтось "не співчуває дітям Німеччини і не любить пролетаріат". Справа тут зовсім в іншому, а саме – фактичному банкрутстві української економіки. Те, що ми побудували, не можна називати економікою та ринком. Це завершальна стадія мародерства радянської спадщини. Сьогодні я можу згадати слова одного естонського політика, який кілька років тому з гордістю заявив про те, що його країна процвітає, що замість неконкурентоспроможних радянських заводів і фабрик, які коптять небо, побудовані сучасні торгові та офісні центри. Коли ця фраза була сказана, практично ніхто не помітив каверзи і не подумав у що виллється така «модернізація» пострадянських економік. Звичайно ж, років п'ять тому для людей було цілком природним заміщення заводів офісами. Як цілком нормально люди сприймали те, що кожен навчальний заклад готує юристів і менеджерів по рекламі, але перестав готувати хороших електриків і сантехніків. Надивившись як попки американських мелодрам, всі повірили в американську мрію і забули про українську реальність. Пора перестати порівнювати себе з Америкою, просторікувати про те, який відсоток зовнішнього боргу у США, Німеччини або Росії. Україна не Росія, не Америка і не Німеччина. Нам треба вивчати досвід Африки і Латинської Америки і забути про те, що ми живемо в центрі Європи. Україні не Попелюшка, а МВФ не принц. Казки повинні закінчитися і нам пора подивитися тверезо на реальність.
Приїхали, хлопці. Прийшов час переносити свої дупи з базарів і офісів на заводи і фабрики. При цьому не радянський уряд і комуністична партія буде фінансувати проекти, переживати за конкурентоспроможність та ефективність виробництв, а світовий ринок. Конкурувати доведеться не з західними економіками, а «китайським драконом». Які у нас є конкурентні переваги перед Китаєм? Я думаю дешева робоча сила, оскільки наукової школи у нас практично не залишилося. Ми її так «віддемократизували» і поставили на такі «ринкові рейки», що вона скотилася на дореволюційний рівень.
Українським бізнесменам не подобається новий Податковий Кодекс? Я не маю бажання його уважно вивчати. Я прекрасно знаю, що він недосконалий, рівно як упевнений в неминучості його прийняття. Ми банкрути. Ми маємо багатомільярдний дефіцит бюджету України, багатомільярдний дефіцит пенсійного фонду, багатомільярдний борг населення перед НАК «Нафтогазом», у якого в свою чергу багатомільярдні збитки. Наш зовнішній борг наближається до рівня ВВП. Про що хочуть попросити «бізнесмени» уряд країни? Піти у відставку? Цікаво, кого вони бачать у ролі прем'єр-міністра, Тимошенко чи Тягнибока, які зараз метушаться на мітингах?
Нам пора переходити від світогляду утриманки, до світогляду пролетаря. Ми наймані робітники світового капіталу, який керуючись своєю логікою і здоровим глуздом, привів Україну до банкрутства. Переживати про майбутнє потрібно тоді, коли можна внести зміни. Але кілька років тому, коли Юлія Тимошенко брала умови МВФ, всім було пох... , багато хто так і говорив, тому, що в них був «свій бізнес». Тепер їм стало боляче. Тільки тепер вже МВФ «пох...» і безглуздо критикувати уряд Азарова за все те, що він робить. Немає різниці, хто б не був сьогодні прем'єром, президентом, все одно умови МВФ Україна зобов'язана виконувати.
Вчора не варто було слухати Юлію Тимошенко, яка сьогодні нахабним чином очолила «крамарів», і не вірити тому, що МВФ дав самий «дешевий» кредит, під найнижчі відсотки і з «особливими умовами» для України. Сенс кредитів МВФ не в тому, під які відсотки він дається, а які умови буде виконувати країна.
Ось які основні положення меморандуму Україна і МВФ прийнятого в 2008 році (джерело). Можливо, щось зазнало змін, ще щось перестало бути актуальним, але зміст умов МВФ принципово не змінився.
Посилення жорсткості умов стягнення боргів населення і підприємств
Гнучкий обмінний курс
Інфляційне таргетування (стримування інфляції монетарними методами)
Недопущення зростання реальних доходів населення у 2009-2011 роках
Посилення фіскальної політики
Підвищення цін на енергоносії для всіх споживачів до рівня ринкових
Попередні вимоги до України перед підписанням угоди про кредитування
Скасування коридору валютного курсу
Відхилення офіційного курсу від ринкового не більше ніж на 2%
Виділення допомоги Промінвестбанку
Прийняття закону про рекапіталізацію банків за рахунок коштів держави
Умови для виділення чергових траншів
Дефіцит рахунку поточних операцій - не більше 1-2% ВВП
Інфляція - не більше 17% річних у 2009 році і скорочення інфляції до 5-7% в 2011 році
Проведення інтервенцій НБУ виключно через валютні аукціони
Скасування зборів на купівлю-продаж валюти
Темпи зростання грошової бази в 2009 році - 11%, номінальне зростання ВВП - 12%, інфляція - 17%
Жорсткість вимог до банків щодо формування резервів
Жорсткість вимог до рефінансування банків, заборона на беззаставне рефінансування і рефінансування під заставу акцій банків
Підвищення ставок по депозитних сертифікатах НБУ
Виведення політиків з Ради НБУ і обмеження повноважень Ради
Збільшення строку повноважень голови НБУ
Заборона НБУ перераховувати до бюджету кошти від перевищення його доходів над витратами
Введення первинних дилерів на ринку ОВДП
Жорсткість банківського нагляду
Збільшення суми гарантування вкладів як мінімум до 100 тис. гривень
Рекапіталізація «життєздатних» банків (критерії будуть розроблені спільно з фахівцями МВФ)
Ліквідація «нежиттєздатних» банків
Дефіцит бюджету - не більше 1% ВВП в 2008 році і бездефіцитний бюджет в 2009 році
Недопущення підвищення мінімальної зарплати до прожиткового мінімуму
Недопущення індексації соціальних виплат
Підвищення цін на газ для населення до рівня ринкових до кінця 2011 року
Підвищення цін на газ для теплокомуненерго до рівня ринкових до 1 липня 2010
Що стосується нинішніх протестів, то нічого доброго вони не дадуть, оскільки дестабілізація обстановки призводить до погіршення так званого «інвестиційного клімату», а без додаткових запозичень, Україна не може існувати. Кожен «Гав» української опозиції призводить до того, що охочих вкласти в країну буде менше, а значить, буде менше охочих купити українські активи, що в результаті веде до зниження вартості їх можливого продажу. Таких «ведмедів», як Юлія Тимошенко, що працюють на пониження вартості українських активів, варто ще пошукати. Всі крики українських опозиціонерів про свободу слова і обмеження їх «демократії» між дверима влади, ведуть лише до того, що завтра Україна знизять якийсь рейтинг інвестиційної привабливості, а Янукович буде в Європі стояти в позі двієчника.
Можна поспівчувати українській опозиції, якої зовсім не хочеться вилітати з політики. Одне мені важко зрозуміти, навіщо комусь сьогодні потрібно прагнути у владу? Виводити Україну з кризи - це робота для політичних самогубців, тих, кому скажуть «дякую» через роки. Навіть ювелірно проведені реформи не будуть популярні, оскільки позитивні наслідки від них стануть відчутні через кілька років.
Так, можна поспівчувати «українському бізнесу», багато хто не виживе. Але невже не ясно, що в самій страшній ситуації перебувають українські пенсіонери? Якщо бізнес не буде платити податки, то нема з чого платити пенсії. Втім, мова йде навіть не про них, а про саму Україну, яка теж може «не вижити». Україна як дитина, яка не хоче розуміти, що у її батьків просто немає грошей, ні на велосипед, ні на морозиво. Або може всі ми діти? Малі, нерозумні? А якщо не діти, то які будуть пропозиції?!
Втім, краще за всіх описав проблеми України брат колишнього президента Петро Ющенко. В інтерв'ю «Столичним новинам» він сказав: «Вся історія повторюється. Як було з Мойсеєм? Чому він ходив сорок років по пустелі? Тому, що з ним ішли в основному ті, хто жив у єгипетському рабстві. І Господь сказав їм: Ви будете ходити сорок років ... Чому сорок років? Для того щоб вимерли всі ті, хто усвідомлено знаходилися в рабстві. І акцент був зроблений на тих, хто народився вже в дорозі. Вони були злі і голодні, але вони не знали неволі, вони були вільні. Молоді люди перейшли Йордан і почали будувати державу. А потім минуло ще три тисячі років. І тільки в 1948 році з'являється держава».
Те, що український націоналіст, який народився і виріс в СРСР, вважає себе рабом, для мене не новина. Це для нього є новиною, оскільки він точно така ж радянська людина, а значить раб. Може Петро Ющенко вважає, що порівнявши всіх з рабами, він сам перестав ним бути? Або в СРСР він ставився до привілейованої касти рабовласників? Бог йому суддя.
Проводячи історичні паралелі, Петро Ющенко навіть не подумав, що він наговорив, адже євреї здобули свою державність лише через 3000 років, після сорокарічного ходіння і то випадково. Вони не завоювали свою державність, а отримали з рук Сталіна, Рузвельта і Черчілля, як моральну компенсацію за нацистський геноцид. Держава Ізраїль утворилося не з волі євреїв, а завдяки волі випадку. Втім, тут у синів Ізраїлю і дітей Україна є багато спільного, адже свою землю обітовану вони теж отримали завдяки волі Леніна-Сталіна, Молотова-Ріббентропа. Завдяки Хрущову до складу України був включений Крим, який вони взялися завзято українізувати під себе. Україна пройшла половину шляху, якщо вірити легенді про пригоди Мойсея. Чи вистачить українській державі запасу міцності, щоб бродити по Європах ще 20 років? Судячи зі стану держави і суспільства, ще 20 років пригод України просто не переживе.
Невже двадцять років, це не термін щоб робити якісь висновки? Згоден! Ми пройшли всього лише половину шляху, нас уже не 52, нас всього 45 мільйонів! Ми відстаємо від графіка, ми не вимираємо за планом. Ми ще не настільки голодні і злі, як того вимагають «українські Мойсеї», але ми вже точно починаємо поїдати один одного. Нам вже плювати на державу, на пенсіонерів, нам давно на все наплювати, окрім себе, нам «пох ...».
Втім, даруйте, Петро Ющенко ж сказав, що спочатку євреї бродили 40 років по пустелі, а через 3000 років отримали своє ізраїльську державу! Так що справжня «незалежність» у нас попереду, як у євреїв ... через три тисячі років, в 5010 від різдва Христового. Будемо сподіватися, що до того часу українці порозумнішають і перестануть думати про минуле, а спрямував свої думки в майбутнє.
PS
Україні для повного щастя не вистачає вибрати в 2015 році президентом Олега Тягнибока, і тоді в центрі Європи ми побачимо саме злиденну державу, позбавлену будь-якої зовнішньої підтримки, як з боку Європи, США, Ізраїлю, так і Росії. Список країн ізгоїв, таких як Північна Корея, Іран, Сомалі, поповнить Україна, і українці з гордістю скажуть: «Слава Україні! - Героям Слава! »
Джерело: ruska-pravda.com.
