Людина – це цілісність душі і тіла. Як душа без тіла так і тіло без душі не є людиною. Коли ми молимось в церкві за покійних ми говоримо: пом’яни, Господи, душу спочилого раба твого! Ми не молимось «пом’яни раба», а «душу раба», бо раб мертвий. Коли Господь сказав Адаму, що вкусивши заборонений плід «смертю помреш», то Він не перебільшував і не жартував. Так і трапилось.
Але є одне «але». Раніше ми говорили про те, що душа субстанція нематеріальна, а тому не підпадає під закони тління, чи розпаду. Це означає, що душа існує вічно, хоч тіло і помирає. Різниця від язичницьких уявлень про подальшу долю душі полягає в тому, що християнство каже про те, що душа ця хоч і існує та не живе, бо не має тіла. Уявлення про те, що є життя після смерті є вигадкою, яка повинна втішати людину протягом життя, давати їй смисл для існування. Коли ми читаємо Тору та Танах, то бачимо, що у євреїв нема хоч мало-мальськи прописаного потойбічного існування душі. Його просто нема. Ми зустрічаємо місця в якому згадується про те, що «душа зійде до шеолу», а також у Соломона, що однакова участь чекає як праведника так і грішника – смерть.
Поняття «шеолу» до кінця не зрозуміле, загалом – це місце існування душ після того, як їх тіла померли. При цьому праведники там знаходяться на «лоні Авраама», а грішники мучаться немов у «геєнні вогняній». Але як для тих так і для інших подібний стан не є станом життя, бо життям може назватись тільки той стан в якому душа з’єднана з тілом. Тому в часи пророків ми бачимо те, що основним упованням людей стає надія на воскресіння. Воскресіння є єдиною можливістю почати жити знову. Душа повертається і з’єднується з тілом і людина починає жити. Іншого варіанту просто нема.
Але воскреснути сама по собі людина не може. Тут дві причини, перша банальна і проста – мертвий не може сам себе воскресити. Друга – Бог може, але і не може, бо людина сама у обличчі Адама вибрала смерть вічну. Він знав, що наслідком вжиття забороненого плоду буде смерть, але все одно його вжив і смертність через сім’я передав своїм нащадкам. Всіх дітей Адама чекала вічна смерть! І навіть гірше, адже, існування душі без тіла це все одно існування. Всі ті пристрасті, які були в душі залишаються, всі її звички, устремління і т.д. Але вони вже ніколи не будуть ні реалізовані, ні задоволені. І так вічно! Це і є шеол, або пекло.
Стан праведників легший, напевно, тому, що їх менше, або зовсім не мучили гріховні пристрасті, це і названо «лоно Авраамове», але всі інші знаходились в більш страшному стані. Тіло при його немічності стає якби буфером для пристрастей душі. Його можливості обмежені, воно не може випити, з’їсти, чи зробити щось інше над природу. Більше того тіло як би гальмує пристрасті душі, але коли воно зникає, то всі гріховні звички стократ зростають, жага стає нестерпною і вона реально спалює душу, яка не може ніколи згоріти. Саме через описи цих станів в православ’ї стали душе популярним вчення про митарства, про застави і т.д. Це вчення набуло останнім часом широкого розголосу і підтримки, але богословськи не має ніякого підґрунтя ні в Писанні, ні в церковній догматиці.
Загалом це вчення можна порівняти із вченням про чистилище у католиків, хоча, звісно, є відмінності. Але і перше і друге не мають ніяких, навіть, натяків у Святому Письмі і є спекуляціями розуму на тему потойбічного існування душі. Якщо людина не мертва після смерті, то чи не обманув тоді Бог Адама? Якщо душа живе після смерті, то навіщо приходив Господь Ісус Христос і навіщо всезагальне воскресіння мертвих? Навпаки, ми бачимо, що християнство тому так швидко завойовувало маси людей, що принесло «благу звістку», про воскресіння мертвих і життя вічне. Не буде аїду з його тінями, не буде незрозумілих потойбічних світів які й уявити важко, не буде вічних перероджень з втратою самого себе – буду жити саме «Я» і це буде вічно!
Залишилось з’ясувати наступне. Бог не міг терпіти вічного страждання своїх дітей і тому відразу сказав Адаму, що Він хоче спасти його і весь рід людський. У вічність не може увійти ніхто не досконалий і ніхто смертний. Навіть, якби хтось з людей в духовному і моральному стані, чисто гіпотетично, був би достойний раю і зміг би у нього увійти він все одно помер би через те, що отримав смертну природу. Але те що не можливо людям можливо Богу. Ми не можемо в даній статті говорити детально про місію Ісуса Христа, про те чому саме через хресні муки знадобилось нас спасати і таке інше. Ми можемо констатувати факт: для того, щоб жити вічно ми повинні воскреснути, як воскрес Христос.
Виникає в зв’язку з даними роздумами наступне запитання: якщо після смерті душа існує, але не живе, то як же ми можемо молитись до святих? Як вони можуть являтись, зцілювати і т. ін.? Для того щоб дати відповідь на це запитання потрібно зрозуміти різницю між тим, що ми християни чітко розрізнили 2000 років тому. Це епоха до народження Христа і після народження Христа. Це старий і Новий завіти. До приходу Христа не було різниці між праведником і грішником – обох чекала вічна смерть хай би якою вона не була. Коли Христос помер, то першим чином як ми читаємо у Святому Письмі зійшов у пекло і проповідував. Він вивів звідти праведників, багато хто, навіть, воскрес і явивсь багатьом. Смерть – це найбільша і найстрашніша біда людства. І саме від неї прийшов нас позбавити Христос.
Читаючи Новий завіт ми чітко бачимо наступне у словах Христа: «істинно, істинно кажу вам: хто слухає слово Моє і вірить в Того Хто послав Мене той має життя вічне, і на суд не приходить, але перейшов від смерті у життя» (Іоан. 5:24). Коротко коментуючи цей момент ми можемо стверджувати, що ті християни які за життя прийняли Христа, які стяжали благодать Святого Духа і обожнились смерті не побачать. Вони як зерно падають у землю і проростають в Царстві Небесному, у Небесному Єрусалимі. Ми читаємо в Одкровенні, що святі непрестанно возносять молитви за світ перед престолом агнця. Але ця Небесна Церква хоч вже і торжествуюча, хоч в ній вже явлене Царство Боже та не до кінця. Повнота благодаті, повнота блаженства може наступити лише після всезагального воскресіння і суду над всіма народами, які в цей час чекали у гробах.
Отже, висновки. Нас передовсім цікавив посмертний стан людей до Суду. Ми побачили, що до воскресіння Христа всі люди помирали на вічно. Смерть – це розлучення душі з тілом. Останнє стліває, а без нього душа існує, але не живе, бо людина – це єдність душі і тіла. Цей стан і є шеол, або ветхозавітне пекло. Цей би стан тривав вічно, якби не Господь. Життя знову можливе лише при одній умові – воскресіння. Після приходу Христа всі християни отримують можливість взагалі не помирати, не чекати суду і всезагального воскресіння, а жити з Богом. Всі інші люди вмерши залишаються такими до всезагального воскресіння, а стан їх (цей стан можна назвати митарствами) залежить від того наскільки душі їх обтяжені гріхами.
Що буде після воскресіння точно не знає ніхто і в богослів’ї ми знаходимо лише загальні риси вчення. Що ми знаємо напевне? Це те, що людина обожниться, тіло її одухотвориться, вона стане богом по благодаті. Але які це буде мати наслідки і як буде реалізовано невідомо. Основна причина того, що ми не можемо наблизитись до розгадки цих моментів – це неспроможність їх зрозуміти.