Помер правнук молодшого брата найяснішого цісаря Франца Йозефа Першого, син останнього цісаря Австро-Угорщини Карла Першого, Голова Австрійського імператорського Дому Франц Йозеф Отто фон Габсбург. Він прожив навдивовижу довге життя. 20-го листопада йому б виповнилось 99 років. Він народився у глибоких сутінках класичної Європи, пережив Європу модерну, майже пережив Європу постмодерну і приєднався до вінценосних предків напередодні нової Європи, для якої ще не придумали назви. Він був мудрою виваженою людиною і тому залишив по собі більше друзів і шанувальників, аніж ворогів.
Визнаний панєвропеєць, аристократ і вчений Отто фон Габсбург був одним із тих небагатьох людей сучасного світу, який не втрачав власної органічності у доторках до пафосних текстів історії. Він і був чимось на кшталт персоніфікованої історії. Він також один був одним із тих небагатьох, кому пощастило побачити як світанок «закону Мора» (комунізму) так і його мирне «згасання», передбачене добродієм Нострадамусом, котрому його предки замовляли гороскопи. Франц Йозеф Отто став Головою Дому у десять років, одразу після передчасної смерті у квітні 1922 року батька – вже тоді неправлячого Австро-Угорського імператора. Отто належав до Восьмого коліна Габсбург-Лотарінгської лінії Дому й до Тридцятого коліна одної із найродовитіших сімей планети – роду з Haus Habsburg (Maison de Habsbourg). Чотири роки тому він приїзджав до Івано-Франківська. Брав участь у презентації часопису «Четвер», що проходила під егідою культурологічної фундації «Цинамоновий Хрущ». Він був шляхетним і не зважав на дрібниці. Нащадки його підданих дивились на нього із захопленням і здивуванням. Як на гостя з легенди.
Габсбургам присвячено безліч історичних новел і досліджень. Древній рід з Ельзасу, першою з відомих історикам постатей котрого став Гунтрам Заможний (+973), захопив у дев’ятому столітті добрі й вигідно розташовані на торгових шляхах землі в Швайцарії, у кантонах Ааргау й Тюргау. Біля 1020 року сини Гунтрама Заможного – Радбот, Вернер, Рудольф і Ланцелін збудували при злитті Аару та Рейну грізний замок Габіхтсбург (Habichtsburg, Гора Яструба), який й дав ім’я династії. Вже в ті роки родина Гунтрама визначила свою «феодальну спеціалізацію». Родина збирала землі у вузлових пунктах континенту. Куди б не прямувала купецька валка, а все одно залишала якусь копійку на митниці з чорно-жовтим габсбурзьким шлагбаумом. Ломбардські, єврейські і вірменські негоціанти завжди знаходили розуміння і партнерство у замках і палацах нащадків Гунтрама Заможного.
Тому Габсбурги багатіли. І там, де не могли допомогти собі лицарським мечем, вводили в бій дзвінку монету. І перемагали. Землі збирались, збирались і назбирались в імперію. У 1772 році до чорно-жовтої калитки потрапила земля, яку тоді називали Королівством Галіції і Лодомерії. Тобто, грунти і води колишнього (і призабутого за чотири століття чужого правління) Галицько-Волинського князівства. Під крилами імперського орла Австрії землі древнього князівства знайшли твердий закон, якого їм так бракувало у складі бурхливої і свавільної Польщі.
Власне, саме в державних надрах «матки Австрії» і сформувався менталітет галичан, що вирізняє їх з-поміж інших українських суб-етносів. Під тиском повільної, помірно корумпованої і невблаганної австрійської бюрократії гартувався впертий і прагматичний галицький характер, який так дратує іноді «східняків». Напередодні світової війни імператорський Відень, як стверджують історики, взяв курс на створення в межах монархії Габсбургів української автономії. Реальна історія перекреслила цю тенденцію, але вона додала тепла до спогадів галицьких патріотів й до гламурного міфу про «найліберальнішу з імперій». Як то кажуть: найкраща подяка у добрій казці. З усього доброго і злого, що було за півтора століття, «для підсумкової картинки» залишилися ордени і бадьоро закручені вуса «найяснішого цісаря», білосніжний кринолін «імператриці Сіссі» та пишно лакований паровий баняк того першого потягу, що колись прибув до Львівського вокзалу.
Тим більше, що потім настали важкі часи. Коли імперія Габсбургів розвалилася, та частина України, що входила до її державного тіла, залишилася у сирітському межипросторі-межичассі. З часом це сирітство набуло форми «прощання з Європою». Тому для нас Отто – був, зокрема, символом тої старої Європи, звідки так нещасливо вийшли й куди більше не повернутися. Позаяк тої Європи вже немає. А є Шенгенська зона і «зона євро», куди ще кілька років тому всі так впевнено йшли багатіти, а тепер роблять розумні обличчя і затягують паски. І де тепер вся надія не на мудрих монархів, а на сланцевий газ та китайські інвестиції. Ще років двадцять тому українські романтики мріяли хоча б про духовне відродження тої центральноєвропейської єдності, яку колись означили кордони Австро-Угорщини. Тепер мрії стали скромнішими. Щось там про туризм і поточний ремонт доріг.
Колись галичани до останнього зберігали відданість Карлу – батькові нині покійного Отто. Довше, ніж інші народи Імперії, захоплені національними і соціалістичними революціями. Тепер пересічний наш краянин надовго замислиться, почувши про смерть Отто фон Габсбурга. Сто років стерли блиск титулів, колишні визначеності і зв’язки. Донедавна залишався ще син останнього імператора. Старець з поглядом філософа і орденом Золотого Руна.
Тепер і його не стало.
Володимир Єшкілєв
Отто фон Габсбург (сьомий зліва) в Івано-Франківську в гостях у Благодійної Культурологічної Фундації "Цинамоновий Хрущ"