Боротьба за Україну входить у жорстку фазу. Основний чинник, звичайно, той, що в Росії вже «назавжди» обрано президентом відомого «друга» України Владіміра Путіна.
Однак чергове обрання Путіним Путіна – це тільки загальне тло. В Україні воно відгукнеться ще не раз. Опанування Україною, гадаю, буде одним з пріоритетів його чергового президентства. А для цього потрібно буде вирішити кілька завдань.
Перше з них – опанувати уми українців. Це опанування відбувається у різних регіонах по-різному. Так у зовсім вже зросійщених чи з домінуючою часткою, власне, етнічно російського населення найкраще впроваджувати ідеологію «русского мира». Так вони зможуть плавно ввійти у цей чи інший імперський проект.
У центральних регіонах України, де історична пам’ять, оперта головно на травматичну колективну пам’ять про Голодомор та великий сталінський терор слід сіяти зневіру у спроможність українців якось самоорганізуватися – зокрема у якійсь українській державі. Таким чином цей регіон принаймні буде нейтралізований і впаде у повний песимізм та зневіру у власне майбутнє. У разі якоїсь загрози цілісності української держави, етносу чи політичної нації, будучи деморалізованим, він не чинитиме спротиву. Чого і треба на цьому етапі добиватися.
Натомість досі пасіонарну, проте безнадійну, з огляду на подальшу асиміляцію у «русском мире» чи ще якомусь російському імперському проекті, Західну Україну треба просто відштовхнути, виштовхати з України. А тому її варто ізолювати від решти України. Ізоляція має відбуватися методом творення у Західній Україні типу «чужого». Інструментом культивації цього «чужого» для українців з Центру та Сходу має стати крайня форма українського націоналізму, яка буде абсолютно для них неприйнятною. У Західній Україні слід блокувати всякі спроби створити привабливий для Центральної і тим більше для Південно-Східної України проекти України. Жодних демократичних, відкритих на різноманітність, економічно привабливих проектів чи пропозицій всій Україні у Львові чи Івано-Франківську з’явитися не має. Західна Україна має плекати найпримітивніші форми ксенофобії та дикості – саме у цьому і має полягати українська (західноукраїнська) національна ідея. І у цьому їй допоможуть.
Яким чином?
- По-перше: диким антиукраїнським дискурсом чинного режиму в Україні. Він чітко, свідомо і з першого дня велетенськими буквами, щоб побачив навіть сліпий, задекларував програмну антиукраїнськість у найбільш брутальному сенсі цього слова. Ні президентство «посткомуніста» Кравчука, ні президентство «батька олігархів» Кучми не відзначалося такою люттю до всього українського. І що головне – до саме культурної та етнічної його складової. Демонстративне вимахування такими червоними шматами, як Дмітрій Табачнік тому свідоцтво.
- По-друге: через розчистку для партії ВО «Свобода» електорального поля у всій Галичині. Спочатку у Тернопільській області на виборах до обласної ради 2009 року. А потім у Львові 2010 року, коли головного опонента ВО «Свободи» та Партії регіонів – БЮТ просто зняли з виборів, організувавши фіктивний розкол у партії. У результаті ВО «Свобода» безроздільно опанувала всіма обласними радами Галичини та головних міст краю. Таким чином для Партії регіонів у Галичині створювався винятково вигідний спаринг-партнер(1). Критикувати такого «опонента» надзвичайно легко. Тим більше, що він, як виглядає, завжди готовий подати м’яча Партії регіонів.
- А по-третє: блокуванням організації на Західній Україні привабливих політичних проектів, які можуть стати загальнонаціональними і прийнятними у Центрі та на Південному Сході України. Такими проектами свого часу були Народний рух України, Наша Україна. Про їхній сьогоднішній стан мови не веду – це вже щось інше. А якщо такий з’явиться, як от Комітет опору диктатурі, то його треба очолити, а потім, дивлячись на ситуацію, або розколоти, або підім'яти під себе.
- По-четверте: спільною з ВО «Свобода», зачисткою Галичини від елементів, які здатні генерувати для всієї України привабливі чи прийнятні духовні, культурні та ідеологічні пропозиції. У Галичині чи, ширше, у всій Західній Україні мають правити бал тільки адепти інтегрального націоналізму чи соціал-націоналізму у його найпримітивніших формах. Що примітивніше – то ліпше. Аж до ритуального камлання та виклинання опонентів. Тому така велика кількість політичних клікуш і балює на мітингах «Свободи».
1. Павло Солодько. Колесніченко = Тягнибок
Саме цей останній аспект і є темою нашої статті.
ВО «Свобода» і ті, хто нею маніпулює, розуміють, що головна боротьба йде за уми людей. Скільки б міліції та ОМОНу не було, врешті-решт вирішуватиме все-таки народ. Тому «свободівцям» потрібно заволодіти умами. І це їй частково вдалося. Результати виборів до місцевих рад 2010 року свідчать саме про це. Виборця «загнали» у вибір без вибору, коли видавалося, що залишилася тільки ВО «Свобода», і тільки вона відстоює національні цінності.
Цей етап пройдено. Тепер потрібно закріпити позиції. А це вже важче. Попри все виборці бачать ті «зміни», які принесла ВО «Свобода» у ради Галичини. Одразу зникла корупція, забуто проблему відкатів, владою не керують кримінальні авторитети, культурно-освітній рівень депутатського корпусу став на порядок вищим тощо. Іронізую, звичайно.
Тому ВО «Свобода» та її патрони максимально зацікавлені у зачистці Галичини від духовних, моральних, інтелектуальних та політичних авторитетів. Їх потрібно:
- або ізолювати;
- або перетворити на маргіналів;
- або дискредитувати;
- або застрашити і заставити замовкнути;
- або ж перетягнути на свій бік.
Отож полювання на інтелектуалів почалось. Атмосфера приблизно така, як на гравюрі Ганса Ґрюндіґа 1930-х років – саме тоді починалося полювання на німецьких інтелектуалів.
Які ж інституції чи середовища можуть бути небажаними для ВО «Свобода» та їхніх спаринг-партнерів?
1. Українська Греко-Католицька Церква. Маю на увазі не ритуально-практикуючих, а саме вірних. Зрозуміло, що християнство з ксенофобією та непоганством всіх крайньоправих нічого спільного не має і не матиме. Тим більше УГКЦ небезпечна для ВО «Свобода», оскільки сама є доволі жорсткою ієрархічною структурою, як і ВО «Свобода».
2. Демократичні та ліберальні середовища – перш за все Львова. Вони не організовані, не структуровані, однак доволі авторитетні на регіональному та національному рівнях. Ба більше – вони мають вагомі впливи і у Західному світі, де розвінчують роль «Свободи» як структури нібито «української», «опозиційної» та «демократичної».
Трохи з історії зачистки території ВО «Свобода» духовного та інтелектуального ландшафту Галичини:
З огляду на те, що УГКЦ є головним духовним авторитетом Галичини, розпочалося саме з неї. Причому з її найбільш поступової інституції – Українського Католицького Університету.
Український Католицький Університет це саме та інституція, яка, разом з Національною Києво-Могилянською академією, відіграли надзвичайно важливу роль у подіях Майдану. Вони так само першими почали протиставлятися брутальному наступу на національні, демократичні та академічні свободи теперішнього режиму ще навесні-влітку 2010 року.
Наступ на УКУ ішов кількома напрямами:
- Спочатку режим пішов фронтальною атакою – почали «розмовою» з отцем-ректором Борисом Гудзяком на предмет участі студентів у політичних заходах та взагалі лояльності щодо режиму. Не врахували ані того, що він вихований у вільному світі, ні того, що Католицька церква не має традицій московського цезаропапізму. З того виник величезний міжнародний скандал. Інструментом у цій операції була СБУ.
- Далі пішли в обхід. Почали вишукувати, як упокорити ректора, що не розуміє натяків. У нас це вирішується репресіями проти дітей, батьків, братів, сестер – одним словом, родини. Тому зайнялися далекою родиною – у отця-ректора близької немає. І знайшли, і посадили. Однак і це не спрацювало. А тому нещодавно відпустили. Тут інструментом були ще й прокуратура та суд.
- А на третьому етапі тиску на УКУ задіяли «Свободу» – благо, що тоді її вже вдалося протягнути до Львівської міської та обласної рад, де вона опанувала ледве не всіма владними важелями. Коли вирішувалося питання звільнення навчальних закладів від сплати за оренду землі, то УКУ, на відміну від інших вишів, чомусь обійшли. А це для організації, яка існує на пожертви, означало фінансову катастрофу. Ще ніхто досі не відважувався так відверто протиставитися Церкві. Для Галичини це був шок. Але у тому і задум організаторів – не має залишатися жодних авторитетів, жодних сакральних чи табуйованих територій, навіть у Церкві – всюди має домінувати ВО «Свобода», а отже і її спаринг-партнери. Приниження УКУ відбувалося публічно і навмисно показово: 27-річний лідер крайньо правого крила ВО «Свободи» Юрій Михальчишин ледве не вишикував «на струнко» поважних проректорів і зажадав простого пояснення, а чому це УКУ має мати таку пільгу і чим він взагалі займається. Це виглядало на справжнє знущання.
Очевидно, що результатом такої серії заходів мало стати мовчання цієї інституції, її «порозуміння» з керівництвом СБУ та Адміністрації президента.
Наступним етапом стала нагінка на демократично-ліберальні середовища Галичини.
- Розпочалося з шельмування знакового для Львова дисидента, проректора УКУ, інтелектуала, людини, яка роки відсиділа у совєтських таборах за патріотичні та демократичні переконання Мирослава Мариновича. Його делікатні зауваги на адресу ВО «Свободи» викликали шквал брудних образ. На ньому першому, як на особистості, застосували технологію особистих образ, обпльовування. Те, що було моральним і авторитетним, мало бути збезчещене. Будь-який опір, і перш за все моральний, слід було позбавити найменшого плацдарму. Почитайте коментарі і зрозумієте, наскільки потрібно було опуститися, щоб дійти до такого (2), (3), (4).
2. Львів’яни вважають, що заяви людей Тягнибока ізолюють їх від України.
3. Тримати гарячим треба серце, але не голову.
4. Маринович: Мене не вперше називають ворогом.
- Наступний удар було завдано по історику, професору Ярославу Грицаку. Йому не могли вибачити ні видання полемічного збірника дуже різних статей «Страсті за Бандерою», ні тверезого історичного аналізу надскладного періоду визвольних змагань 1930-1940 рр. А найголовніше було змусити замовчати. Мовчати з усіх питань (5), (6), (7), (8).
8. Об’єктивно Михальчишин працює на Януковича, – Грицак.
- Наступним став редактор львівського Журналу «Ї» Тарас Возняк. Він вже не заглиблювався в історичну ретроспективу і зайнявся самим феноменом ВО «Свобода». До того галицьке суспільство, ніяковіючи, мовчало: занадто давалася взнаки європейська чемність, чи що. Всім було незручно назвати речі своїми іменами. Починали здалеку і делікатно – наче б то «свої» ж. Здається, що з галичан саме він чітко і однозначно окреслив антиукраїнську, на його думку, сутність «Свободи» як проекту, що задумувався далеко від Львова та Тернополя (9), (10), (11). Звичайно, він писав не про наївних патріотів, яких у ВО Свобода більшість. Особливо дошкульним для «свободівців» став зрив чергових безпорядків, які вони з іншим «клієнтом» Партії регіонів – проросійською партією «Родіна» – планували провести у Львові 22 червня 2011 року (12). Тоді планували повторити «успіх» ВО «Свобода» та «Родіни» 9 травня 2011. Це був перший істотний програш «Свободи» у Львові після виборів 2010 року. І він викликав цілу кампанію персонального шельмування у ЗМІ опонентів ВО «Свобода». Воно набуло інституціонального виміру.
11. Сланцевий газ contra Путін & ВО «Свобода» чи Путін & ВО «Свобода» contra сланцевого газу.
12. Східні бойові мистецтва, високі підбори або з якого боку розбивати яйця.
- Своє отримав і чи не найбільш знаний український письменник та, що головне, громадський діяч Юрій Андрухович. Його, очевидно, як вже зовсім не вартого уваги, інтелектуальний колос Юрій Михальчишин згадав так: в тилу борців за українське визволення «не повинно бути грицаків, андруховичів, мариновичів та іншої клістирної інтелігенції».
Окремої уваги вартий сам стиль цькування. Жодних серйозних духовних, інтелектуальних чи культурних авторитетів, які могли б виважено та аргументовано дискутувати з опонентами, у «Свободи» немає. Тому застосовується технологія «зграї», яка накидається на опонента з найбруднішою лайкою. Все це відбувається зазвичай анонімно. І, звичайно ж, розраховане на те, що тому, кого цькують, стане просто гидко, і він вдруге на це не піде. По-суті, це одна з форм морального терору.
Свого часу це застосовували і нацисти. «Я звільняю вас від химери, що зветься совість» – Адольф Гітлер – а після цього все можна. Можна і Церкву «щемити» і дисидента болотом обляпувати. Бо ж за все відповідає Великий Лідер. Цікаво – хто цього разу?
І не даремно на пам’ять спадають мотиви німецького художника Ганса Ґрюндіґа, який цькування нацистами німецьких інтелектуалів зобразив як напад зграї псів на ведмедя:
Така була атмосфера у далеких 1930-х.
Звичайно, багато інших аналітиків у Галичині та поза нею сказали своє слово у цьому питанні. Це і Сергій Грабовський (13), і Юрій Левикін (14), і Остап Кривдик (15), і Василь Расевич, і Данило Мокрик (16), і Микола Малуха (17), і Олесь Безвершенко, і Юрій Андрухович, і Лесь Подервянський та Борис Кушнірук (18) та багато інших (19).
13. Сергій Грабовський, Про те, як складно називати речі своїми іменами.
14. Юрій Левикін, Навіщо потрібна Свобода - ВО Свобода.
15. Остап Кривдик, Неякісний націоналізм.
16. Данило Мокрик, «Свобода» проти «ліберастів»: починає і програє.
17. Микола Малуха, Олесь Безвершенко, «Свобода» впроваджує світогляд «русского міра».
18. Борис Кушнірук, ВО ''Свобода'' все більше скочується до неприхованого націонал-соціалізму.
19. Олександр Крамаренко, ВО "Свобода": є певні запитання.
Так у Галичині у часи незалежності з’явився новий феномен: новітнє дисиденство. Наразі правляча у регіоні політична сила відмовляє опонентам у праві на власну думку та її висловлення. Саме час Мирославу Мариновичу та іншим вдруге стати і «ворогом народу», і «дисидентом».
На жаль, ця традиція у Галичині не нова. Ще у 30-х роках націоналістичні ідеологи підспудно і явно пробували протистояти впливам УГКЦ та духовного провідника краю Митрополита Андрея Шептицького (20). І сьогодні він не герой ВО «Свобода» (21). Щоправда, до насильства, як було тоді, коли 1934 року загонисті юнаки вбили директора Львівської академічної гімназії, колишнього старшину Січових Стрільців, Івана Бабія.
Не менше невдоволення було і Мирославом Іваном кардиналом Любачівським, який своєю виваженою публічною позицією завадив попередниці ВО «Свобода» – Соціал-Національній партії України отримати вагомий результат на виборах до Верховної ради 1994 року. «На виборах у 1994 році партія йшла з гаслом: «Ми – соціал-націоналісти – не належимо ні до старої комуністичної, ні до нової демократичної номенклатури» - з сайту ВО «Свобода». Вже тоді демократія не була їх ідеалом. Однак коротке послання Церкви перекрило їм шлях до влади у регіоні.
Так само підспудне невдоволення у прихильників крайньоправих своєю виваженою та демократичною позицією викликав і викликає Любомир кардинал Гузар. Не раз чулося поза спинами про його надмірну ліберальність – бо, бач, «добренький» він. Так – добренький. І на тому стоїть! Тому й шанують найбільше з усіх ієрархів в Україні.
Не думаю, що діждуться схвалення дії крайньоправих і з боку сьогоднішнього глави УГКЦ Святослава Шевчука. Але про це він скаже чи промовчить сам. Чи вже сказав/промовчав?
20. Василь Стефанів, Греко-католики vs ОУН: боротьба за "душі молоді" в 1930-х.
21. Тарас Возняк, Два принципи формування політичної нації.
Але що дозволило у центрі (принаймні географічному) Європи та серці українства вирости такому безперспективному та компрометуючому феномену як ВО «Свобода»?
Хтось скаже, що це робота спецслужб. І, напевне, не помилиться. Всі організації крайніх поглядів, так чи інакше, є плодом праці цих самих спецслужб, які використовують їх у своїх цілях. І працюють тут не лише українські спецслужби, але й дружні спецслужби сусідньої країни. Так було чи не з усіма попередницями «Свободи» часу Незалежності.
Хтось скаже, що «свободівці» заповнили нішу, яку залишили інші політичні сили. І не помилиться. Та тільки їм у цьому допомогли. І спаринг-партнери з Партії регіонів, і немічні рештки пост-Ющенківських сил.
Але головною причиною феномену ВО «Свобода» є інтелектуальна неміч та духовне убозтво величезної частини перш за все галицького люду. Замість відкритості на світ, відкритості до його різноманіття, якесь стагнуюче, жалісне замикання у мушельці глибокого провінціалізму та недоброзичливості. Згадати хоча б скандал щодо Гайтани. Вони не тішаться, що українці є різними, а скиглять, що їх знову страшний аспид Валід Арфуш не вписав у якийсь попсовий конкурс. Смішно. І сумно. Убогі. Росіяни бачать Росію там, де не те що чобіт їхнього солдата ступив, але й там, де їх ніколи не було. А ці здійснюють національний суїцид і навіть цього не розуміють.
Отож головною причиною я все ж вважаю:
- інтелектуальну неміч самих українців;
- лінь розуму – агресивне небажання думати;
- втечу до старих ідеологем збанкрутілих ідеологій 30-х років – інтелектуальний паразитизм;
- бажання отримати прості відповіді на складні запитання;
- постсовєтську схильність до соціального паразитизму – прийдуть якісь «вони» і все нам зроблять.
У своїй політичній практиці ВО «Свобода» інтуїтивно чи свідомо застосовує концепцію богохульства чи святотатства, яка, як вони гадають, дає їм доступ до оволодіння інтелектуальним простором якщо не України, то принаймні Галичини. Заперечуючи право на існування певних поглядів, ідей і навіть думок, вони тим самим узурпують право на інтелектуальну владу в регіоні. Тому їм, як і їхнім партнерам з правлячого режиму, ні до чого свобода слова чи свобода думки. А тим більше істина. Паплюжачи все, що було чи є орієнтирами для суспільства: чи ідеї, чи інституції, чи окремих людей, вони просто звільняють плацдарм для своєї політичної сили. Ні більше, ні менше.
Василь Матвіїв
