Нині у гостях «Галичини» — відомий український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, філософ, один із провідних аналітиків у сфері релігійних відносин в Україні, проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. Ми попросили розповісти про його бачення духовного світу України та сучасні виклики, які постали перед українським християнством.
- Коли голова Папської ради архієпископ Сальваторе Фізікелла твердить, що стосовно Ісуса не можна залишатись нейтральним, то він тим самим говорить як про свою належність до християнської спільноти, так і про власне свідчення. Ваше ж свідчення потверджене брежнєвськими таборами, активною громадською позицією, участю в різноманітних наукових і релігійних заходах, науковою й освітньою діяльністю, шістьма томами «Вибраного». Пригадую, як на похороні Опанаса Заливахи ви зауважили, що ваш вибір життєвого шляху між священичим служінням і служінням «у миру» був для вас очевидним. Отож як розпізнати власне покликання, як побачити в собі «сродність» Сковороди, співзвучність закладених у людині талантів і віднайти способи їх реалізації на практиці?
М. Маринович: Мій найнадійніший «рецепт» — слухати той тихий голос, що промовляє в тобі самому. Ми ніколи не залишаємося без підказки Господньої. Кожен із нас має змогу почути на своєму плечі «дивну руку Господню», як в Івана Франка у «Мойсеї»: «і один чую дотик іще — дивну руку Господню». Тільки, щоб почути той голос, треба стишити всі інші голоси, оті крикливі голоси наших земних пристрастей і прив’язаностей. Хтось називає оту тиху мову мовою Бога, хтось — мовою сумління, але все зводиться до одного: в нашу душу «вбудовано» найнадійніший «компас». І біда не в тому, що в когось цього компаса немає. Біда в тому, що ми самі його не завжди помічаємо, а часом, навіть помічаючи, не хочемо за ним іти.
На побутовому рівні спрацьовує певний допоміжний механізм, у дієвості якого я пересвідчувався не раз. Прислухайтесь до себе, як ви реагуєте на розмаїту інформацію, що довкола вас. Одна група новин чи фактів залишає вас байдужим. У кращому разі ви зафіксуєте якусь новину, але душа ваша на неї не зрезонує. І, навпаки, деяка інформація до вас просто «прилипає». Вона лягає на душу цілими «цеглинками», з яких ви мимоволі вибудовуєте свій світогляд, свій особливий світ, у якому вам комфортно. Так працює ота дивна наперед визначена настроєність душі, яка наче знає Божий план для людини. Хто вміє поєднати цю внутрішню настроєність зі своєю професією, той знає, що означає отой сковородинський «сродний труд».
- За доволі короткий час Український католицький університет здобув відповідний статус у наукових і богословських колах як в Україні, так і в світі. Але що набагато приємніше: коли виникають брутальні спроби зневажання прав і свобод у державі, то можна почути на них голосне рішуче «Ні!» його чільників, як ото у випадку з «благонадійністю» отця-ректора Гудзяка чи з шенгенською візою проректора Мариновича, за яку Польща перепросила вченого-теолога. Отож яким чином ви знаходите золоту середину між практикуючим християнином і активним громадським діячем?
— Конфлікту немає тут жодного. Господь попередив нас, що Його можна знайти серед скривджених і несправедливо переслідуваних. Отже, «прийти до Христа», Який страждає в тілі скривдженого, є водночас і християнським, і громадянським нашим обов’язком. Або візьміть відому заповідь Володимира Мономаха: «Не дайте сильним погубити людину!». Вона християнська чи громадянська? У цій однозначній поєднуваності одного й другого бачимо відображення того, чого вчить Церква: правильно функціонувати як держава якраз і означає покласти в основу буття Божий закон.
Свого часу для мене дуже повчальним було оповідання Ніколая Лєскова «Скоморох Памфалон». У ньому протиставлено шлях духовного усамітнення «стовпників» і простих доброчинців, які живуть серед злодіїв і повій, але творять довкола себе простір євангельської любові. Ясна річ, я сьогодні не буду протиставляти різні шляхи духовного зростання. І контемплятивне усамітнення, келійна молитва та соціальний апостолят — це легітимні форми служіння Богові. Але в моєму випадку оте активне служіння інтересам народу було завжди потужним мотивуючим чинником.
І ще одна думка. Я прожив довге життя, упродовж якого мені не раз доводилося проходити повз людську біду або змовчати про чиюсь кривду. Від того мені завжди псується настрій. Бо я розумію, що уподібнився отому байдужому левітові, який у притчі про доброго самарянина незворушно проминув пораненого чоловіка. І навпаки, у мене просто співає душа, коли я зроблю комусь добре діло чи виступлю на чийсь захист. Ніякі громадські відзнаки не дадуть такої розкоші для душі!
- «Над руїнами Десятинної церкви побудують платформу, на якій зведуть церкву Московського патріархату», — недавно заявив начальник головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища Києва Сергій Целовальник. Зауважте, що мова йде про фундаменти першої кам’яної церкви України, яку було збудовано за часів князя Володимира Великого. Чому українська влада передає УПЦ МП ще один знаковий символ української нації? Тому що Церкви київської традиції не можуть дати собі ради з нею чи вони просто відмовляються від свого минулого? Ви уявляєте собі аналогічну картину, наприклад, у будь-якій європейській країні з тисячолітньою християнською традицією?
— Новітня платформа Російської Православної Церкви, яка останнім часом нав’язана й УПЦ МП, тобто платформа «русского міра», є не стільки християнською, скільки політико-ідеологічною. Це ерзац давньої російської ідеологеми «православіє, самодєржавіє, народность». Вона по суті своїй загарбницька, а тому Російська Церква — хоче вона цього чи ні — проймається цим духом. Ось чому від Київського патріархату сьогодні брутально відбирають храми або не виділяють громадам УПЦ КП ділянки під храмове будівництво. Ось чому загарбаними мають бути всі знакові святині стародавнього Києва: не лише Києво-Печерська лавра, а й фундаменти Десятинної церкви, а там далі — і Свята Софія. Ідеологія за цим одна: у Церкви давнього Києва є лише один спадкоємець — Московський патріархат. Усе решта — розкол і єресь. Можна не сумніватися, що в планах російської влади для України заготовлено ще не такі «цвєточкі». Зокрема, дуже реалістичними є припущення, що після митрополита УПЦ МП Володимира цю Церкву безпосередньо очолить патріарх Кіріл.
Отже, на українських християн, безумовно, чекають великі випробування. Однак я переконаний, що нинішні наші недуги «не на смерть, а на славу Божу». Ясна річ, я не пророк, але припускаю, що теперішні відчайдушні зусилля російської влади втриматись на цивілізаційній хвилі будуть дуже короткотривалими. Поки патріарх Московський зуміє збудувати «русскій мір», то чи не западеться вся несуча конструкція, що в самій Росії? Астрономи знають, що на місці зоряних «червоних гігантів» залишаються лише карликові зорі...
- Продовжимо тему. Зречення блаженнішого Любомира Гузара з уряду глави УГКЦ відсунуло на другий план відкритий лист до Президента Януковича щодо Софії Київської, який було написано два дні перед тим. Тому ми нагадаємо нашим читачам зміст цього листа. В ньому владика Любомир наголошує: «Гуманітарна рада при Президентові України 22 грудня обговорила пропозицію щодо передачі собору Софії Київської заповіднику «Києво-Печерська лавра» (...). Ця звістка стривожила єпископат, духовенство та мирян УГКЦ, бо всі ми переконані, що такий акт передачі зробить тисячолітню пам’ятку української культури та духовності храмом однієї гілки Київської Церкви — Української Православної Церкви, що в єдності з Московським патріархатом, та виключить три інші гілки: Українську Православну Церкву Київського патріархату, Українську Автокефальну Православну Церкву та Українську Греко-Католицьку Церкву, які рівною мірою є спадкоємицями тих, хто будував, оздоблював, намолював і розвивав цей собор упродовж понад 600 перших років його тисячоліття, бо протягом наступних років опіка над цією всенародною святинею — через злощасні поділи між християнами колись єдиної Київської Церкви — переходила з рук у руки. Говорячи про Київську Церкву, маємо на увазі Церкву, що народилася з Володимирового хрещення та до 1620 року мала одного Предстоятеля, який кермував нею зі стольного города Києва (ѕ). Тільки тоді, коли ми всі однаково визнаємо наш гріх, покаємося і повернемося до первісної єдності, держава спокійно, без страху перед суспільними потрясіннями може повернути цю святиню об’єднаному під проводом одного патріарха народові».
— Дуже дякую вам, що даєте можливість знову вчитатися у цей потужний і, без сумніву, профетичний текст. Позицію УГКЦ в ньому виписано просто бездоганно, і через вашу газету я би дуже просив парохів знайти нагоду ррунтовно обговорити цей лист блаженнішого зі своїми парохіянами. Зокрема, зразковою є його пропозиція всім Церквам київської традиції визнати свою вину за розкол колись єдиної Церкви і смиренно працювати над її возз’єднанням. Це той приклад, на який поки що спромоглася лише УГКЦ. Інші гілки давньої Церкви Києва поки що перебувають у «фортеці своєї правди», як, скажімо, патріарх Атенагор, і не схильні визнавати бодай найменшу свою вину.
Втім, з досвіду знаю, що деякі греко-католики відчувають неспокій, коли бачать, що їхня Церква вибачається за минуле, а її православні сестри — ні. В цьому дуже сильно озивається побутовий принцип «паритетності», в якому ми чомусь не хочемо помічати отой засуджений Христом принцип «око за око, зуб за зуб». іншими словами, ми очікуємо від керівництва Церкви позиції «прощення за прощення». Проте саме така позиція й не є християнською. Визнання власної вини робиться передусім перед Господом, і саме Він записує цей акт у Книзі Життя. В жодному християнському тексті ви не знайдете запису: «Вибачайтеся, але лише після того, коли вибачиться ваш суперник». Від цього дибки стало б усе християнство!
- «Українська ідея і християнство, або Коли гарцюють кольорові коні Апокаліпсису» — ваш 540-сторінковий блискучий історико-філософський твір, який був написаний ще 2004 року. Особливо вражає ваш ррунтовний аналіз духовного світу сучасної України та її місця в контексті розвитку відносин між Сходом і Заходом. Коли зважити на події останніх років, то чи залишаєтесь Ви й надалі при думці, що можливе духовне преображення нашого суспільства, яке перебуває в кризі, і чи сподіваєтесь на реформування українських Церков київської традиції? Адже в той час, коли згадувані Церкви й надалі перебувають у ролі статистів, сучасний розвиток в Україні протестантських конфесій, харизматичних рухів і течій вказує швидше на реформацію протестантизму.
— Коли я готував друге видання цієї книги вже в рамках шеститомника, я поставив собі це саме запитання: чи потрібно мені внести якісь корективи? І виявилося, що ні. Усі свої висновки я повторив би сьогодні як незмінні.
Дуже важливо не вимагати від якогось явища того, чого воно дати не може. Головне функціональне завдання східного християнства — берегти традицію, головне завдання протестантизму — швидко реформувати Церкву, якнайкраще пристосувати її до швидкоплинного часу. Це різні завдання, отож не вимагаймо від православ’я (чи ширше — від східного християнства), щоб воно щороку проводило реформи свого служіння. Проте водночас і нагадуймо йому, що на нього постійно чигає небезпека застиглості. За Мелетієм Смотрицьким, найголовнішою вадою тогочасної православної церковної спільноти була «нездатність до самооновлення: не прогресує освіта, не стабілізується церковний порядок, усе лишається по-старому, тобто в стані консерватизму й деградації».
Отже, східне християнство міняється також, але міняється не через щоденне реформування, а через одномоментне преображення, яким завершується тривалий період накопичення потенціальних змін. Я бачу сьогодні водночас і кризу Церков східнохристиянської традиції, і певний тиск з боку внутрішніх чинників, які домагаються реформування. Тому моя віра в те, що східне християнство не сказало ще свого останнього слова, залишається незмінною. Мало того, я продовжую вважати, що в релігійному преображенні людини, а отже, й української релігійної ситуації, — наш історичний шанс як народу. Арка любові, що стояла 2004 року над Майданом, засвідчила: український народ має великий потенціал євангельського преображення. Як же важливо сьогодні не змарнувати його, піддавшись нетерплячому роздратуванню, а часто й нашіптуванню лукавого: «Візьми камінь до рук. Твій гнів праведний. Помстися кривднику!».
- Якими талантами має володіти наступник блаженнішого Любомира Гузара і кого ви бачите главою УГКЦ?
— Цими днями можна відчути, як потужно діє в нашому Божому народі Святий Дух, як суто земні уявлення людей, переплітаючись і множачись, формують оту поки що незбагненну думку, яку в 20-х числах березня сформулює Синод єпископів УГКЦ. Сьогодні ніхто ще не може назвати ім’я наступника блаженнішого Любомира, натомість усі ми можемо вже нині молитися за те, щоб
Бог благословив усю нашу Церкву якнайкращим провідником.
Сьогодні працюю над одним текстом, у якому я хотів би поміркувати над критеріями обрання майбутнього глави Церкви з точки зору мирянина. Якщо цей задум реалізується, то текст, звичайно ж, буде опубліковано. А зараз можу сказати, що «перелік талантів», який я склав, напевно, буде таким великим, що йому відповідатиме... лише ідеальна людина. Тому пам’ятаймо про одне мудре правило: глава Церкви зможе виявити свою велич лише тоді, коли до цього буде духовно готове все її «тіло».
- На шляху до єднання Церков київської традиції якою є стратегічна мета в УГКЦ?
— Цю мету озвучив ще блаженніший Любомир: «Святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя». Завдання християнської єдності не заперечує єдності Церков київської традиції, хоча ставить цікаву дилему, як обидві єдності співвідносяться одна з одною. Якщо судити з листування митрополита УПЦ Володимира Сабодана з блаженнішим Любомиром, то можна зробити висновок, що для митрополита Володимира єдність українських Церков є вторинною: мовляв, спершу мають порозумітися головні центри християнства, а тоді вже порозуміння прийде й до Церков київської традиції.
Що ж, можливо, така позиція є смиренною. Проте водночас вона є і зневіреною щодо власної місії. Ніби хтось сказав нам, українським християнам: «Ви ніколи не відіграватимете важливої ролі в християнських процесах». Проте роль Києва у християнізації всієї Східної Європи була величезною, і чом би нинішнім його нащадкам не пройнятися високим духом своєї традиції? Адже йдеться не про гонори, які справді були б невиправдані. Йдеться про нові й великі завдання, до яких зобов’язує нас київське спадкоємство.
Тому мені значно більше імпонує перспектива, що постає з концепції єдиної Київської Церкви, яку озвучив блаженніший Любомир, зокрема у зверненні «Один Божий народ у краї на Київських горах». Там українські Церкви київської традиції є активними учасниками «лабораторії екуменізму», як назвав Папа Іван-Павло II всю християнську Україну. Існує виразна можливість, що, діючи задля досягнення безпосередньої мети — об’єднання гілок давньої Київської Церкви, ми зможемо внести свій великий вклад у нормалізацію міжцерковних стосунків у світі загалом.
- Які нові напрацювання на науковій ниві маємо очікувати найближчим часом від Мирослава Мариновича?
— В Україні практично непоміченою виявилася моя суто богословська брошура «Ісус і Божий народ: юдеї і християни у спільноті спасіння». Для мене ця брошура є логічним продовженням чи, якщо хочете, відгалуженням згаданої вами монографії «Українська ідея, або Коли гарцюють кольорові коні Апокаліпсису». Однак дивуватися не треба: Україна сьогодні навряд чи спроможна зануритись у суто богословський текст.
Залишається невиконаним іще мій обов’язок перед моїми табірними побратимами. Йдеться про спогади з часів Української гельсінкської групи й табірного життя. Правда, я ще не вступив у той вік, коли пишуться спогади.
- Які будуть ваші побажання читачам «Галичини»?
— У контексті нашої розмови побажаю читачам «Галичини» бути гідними свого духовного спадкоємства. Ми повинні відцуратися двох шляхів, які принижують нашу національну і християнську гідність. Ми не маємо коритися злу в рабському слабосиллі, але й не маємо впадати в лють та агресію, що часом представляють себе як звільнення, а насправді є просто іншою формою духовного рабства. Живімо в любові, правді й милосерді — і жодна зловорожа сила нас не здолає!
Роман Івасів
