Впродовж п’яти років в Івано-Франківську усиновили 19 дітей. Проте, відвертих історій про це майже ніхто не розповідає.
Нам все ж вдалося розшукати жінку з Івано-Франківська, яка розповіла про власний досвід вдочеріння. Звісно, з етичних міркувань ми не називатимемо реальних імен та прізвищ.
Про те, яким був шлях до батьківства, з якими викликами стикаються люди, які вирішили усиновити дитину та як адаптуються до нормального життя мешканці дитбудинків — далі у розмові з журналісткою Фіртки.
«Заради цікавості я почала гортати сайт»
Жінка розповідає, що вперше про усиновлення замислилася після народження першої дитини. Згодом у сім'ї народилось друге дитя. Тоді питання про усиновлення відійшло на останній план.
«Якось після народження дочки, я сказала, що можливо, колись усиновлю дитину. Ну знаєте – сказала та й сказала. Потім в нас народився син. Вирішила, що одного хлопця аж забагато. Ми не планували більше дітей, а про всиновлення навіть не думалося. Я не була готова до цього.»
Проте, одного разу подружжя таки зайшло на портал з історіями дітей-сиріт. Заради цікавості гортали сайт, дивилися і … шкодували їх.
«Ось, власне, ми гортали сайт і бачили, що там багато дітей старшого віку. А потім в один момент з'явилося багато історій маленьких дітей. Ми розуміли, що підлітки можуть дати собі раду, а малюки... Їхні очі, після життя в дитячому будинку, стають однаковими. Спустошені такі…Тоді починаєш по-іншому дивитися на дитину. Мені було їх дуже шкода. Приїхати у дитячий будинок, допомогти чи обдарувати дитину – для мене це не вихід. Це спонсорство не в те русло. »
«Чоловік був проти»
Згодом жінка наважилася та вирішила усиновити двох дівчаток-сестричок. Поговорила з чоловіком. Після розмови зрозуміла – про ніяке усиновлення не може бути мови.
«Я відповіла чоловіку, що може участі в цьому процесів не брати і я зроблю все сама. Попередила його, що йому так чи інакше доведеться підписувати різні документи. Через деякий чоловік погодився - сказав, що готовий бути повноправним усиновителем.»
Двоє дорослих дітей подружжя від початку зраділи новині, що матимуть двох сестричок. Але знайшлися й ті, кому рішення щодо вдочеріння не сподобалося.
«Наші біологічні діти зразу прийняли дівчаток. Моментів «не сприйняття» не було. На жаль, одній бабусі така ідея не дуже сподобалася, а інша навпаки – тішиться!»
«Шлях не легкий, обдумувати все - дуже важливо»
Рішення про усиновлення варто приймати самостійно. Радитися, каже жінка, слід лише з чоловіком\дружиною та дітьми. Решта родини – табу.
«Якщо ви вирішили всиновлювати дітей, не треба назагал це обговорювати з родиною. Є дружина, чоловік, діти – з ними варто радитися. А от на сімейних радах зі старшими членами родини ви не матимете власної думки. На вас будуть тиснути. Рішення маєте приймати лише ви.»
Порадившись одне з одним, подружжя почало збирати документи. На щастя, всі процедури пройшли дуже швидко.
«З документами не було проблем. На початку березня ми стали на облік, а у квітні ми вже могли забирати дітей. Та і грошей зайвих не платили. Все чітко у рамках закону та вимог.»
«Ці діти не знають іншого життя поза дитбудинком»
Серед міфів про усиновлення є те, що діти радісно йдуть з дитячого будинку. Насправді, вони цього бояться, адже, не знають, що їх чекає за межами закладу. Варто бути готовим до того, що дитина не захоче йти з батьками.
«Нам довелося докласти зусиль, щоб посадити дитину у машину. З меншою дівчинкою було просто, дитина у півтора роки ще мало, що розуміє. А от зі старшою, їй було два з половиною роки, було складно. Вона старалася вирватися, втекти. Ледь вдалося її посадити у машину. Заманювання цукерками, ляльками - не допомогало. Цілу дорогу ми говорили, що вже виходимо, ось-ось і дім. Ми були готові до всього... Вона не хотіла нічого - дитина боялася.»
«Як маленьке загнане звірятко»
Після того, як дівчат привезли додому вони були схожі радше на маленьких загнаних звірят. По приїзді старша дівчинка залишилася стояти у кутку будинку – такі діти звідусіль чекають небезпеки.
«Проблемно було виходити гуляти. Вона не розуміла, що може вийти на вулицю і просто так бігати. То було літо, двері нашого будинку постійно відчинені, але вона не наважувалася переступити поріг. Я бачила цей страх з самого початку. Лише через три дні вона вийшла з дому і дивувалася, що навколо на подвір’ї є квіти, травичка, газон. Пізніше я їй запропонувала вийти за межі подвір’я. Вона відмовилася. А ми і не тягнули її. Коли вперше прогулялися вулицею, то вона чимдуж бігла додому.»
Щоб діти могли адаптуватися і звикнути до батьків, родина часто та багато подорожувала.
«Ми не ходили по гостях – ми їздили в гори, на річку. Багато часу були разом і довкола нас не було «чужих» людей, які могли б їх сполохати. В такі моменти діти постійно розкривалися. Таким чином ми і вийшли з цього «переляканого» стану.»
«Вони кидаються на їжу»
Діти з дитячих будинків зазвичай «кидаються» на їжу. У старшої дівчинки досі залишився страх відсутності їжі.
«Старша важко проходила адаптацію. Навіть, коли вона вже наїлася, то все рівно просить ще. А потім каже, що не хоче. Питаю, навіщо ж просила, каже – не знаю. Я їй пояснюю, що ти доросла дівчинка, ти маєш себе контролювати. Є ще у неї такий страх відсутності їжі. А менша у пів року сама собі тримала пляшечку. Мені важко уявити, щоб мої діти навіть у рік тримали самі собі пляшечку.»
«Не треба змушувати себе до ніжності»
Заставляти себе обіймати, цілувати дитину – не треба. Це все приходить само собою. Дитина відчуває «неприродність». А всі ніжні почуття, за словами жінки, приходять з часом.
«Старша сама підбігала цілувати, їй байдуже куди – обличчя, руки. На запитання чому вона це робить казала, що не знає. Мабуть, так заслуговувала до себе увагу. Дівчинка старалася у всьому догодити, аж занадто. Хочеться, щоб дитина тебе сприймала як маму, а не як якогось божка.»
Менша дівчинка ж навпаки - не звертала на себе уваги.
«Вона старалася зайвий раз не нагадувати про себе: не плакала, могла скривитися і відразу ж з’являвся погляд загнаної тваринки. Я розуміла, що дитина травмована, навіть така маленька, вона не реагувала на емоції, ласку.»
«Ми вчимося граючись»
За словами жінки, не можна тиснути на дітей. Вони до цього готові, але така практика не дасть результату. Стриманості й поміркованості дівчаток вчать іграми.
«Ось, вона три кроки біжить і зупиняється. Кажу «стоп» і дитина тепер знає, що має зупинитися і не бігти далі. Спочатку у 2.5 роки у мене був для неї кіндер-повідок. Коли йшли гуляти, то я боялася «загубити» дитину у натовпі: менша була у візочку, а старша бігала довкола.»
«Не можна бити сестричку»
Категорично не можна бити дітей. Це у родині табу. І сестричок навчають не ображати одна одну.
«Молодша не дуже до цього дослухається. Їй приділялося більше уваги, бо в неї слабший імунітет. Вона зрозуміла, що їй часом більше дозволялося і зараз вміло цим користується. Попри заборону, вона може підійти - вщипнути, потягнути за косичку сестричку чи резинку у неї стягнути.»
«Наші дівчатка сестрички, але вони не схожі»
Хоч дівчата і сестри, проте, не схожі, каже жінка. Ні зовні, ні характерами.
«Старша – активна, лідер, ведуча. Молодша спокійніша. Вона копіює старшу у всьому. Ми навіть стараємося, щоб вони були більше часу окремо. Бо тоді в нас не буде молодшої – буде дві старші доньки.»
«Ці діти балувані більше»
Обом дівчатам дозволяється більше, ніж біологічним дітям. Вони навіть нарікають, що мама їм не дозволяла того, що зараз можна сестрам.
«Раніше одна з дівчаток була у захопленні від старшого сина. Зараз йому 27 років, а їй вісім. Вона постійно біля нього поруч і щось його повчає! Він вже навіть каже, що вона йому набридла. Постійно дістає його: «Ти не правильно це зробив, ти не там поставив. А ти не зробив так, як мама…». Так, дівчинці у вісім років можна робити зауваження дорослому чоловіку (сміється жінка).»
«Я все контролюю»
Не оминуло уваги вдочеріння і сторонніх людей. Сусіди розпитували жінку, що це за діти, звідки.
«На це у мене є одна відповідь: «Ви дорослі люди, не знаєте звідки діти беруться?» І більше питань не ставлять. Поки що мені вдається все контролювати. Я завжди намагаюся пильнувати особисті кордони, свою територію, мені важливо знати, що дітям ніхто не зашкодить і не травмує.»
Люся Грибик
Дуже добру справу зробили. Ощасливили дітей. Молодці!