В українській історії надзвичайно багато по-справжньому міфологізованих фактів, які до сьогодні залишаються актуальними. Один із них – питання передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР у 1954 році.
Як російські, так і українські історики ламають списи, доводячи, що насправді змусило радянське керівництво (в першу чергу – тодішнього першого секретаря ЦК КПРС Микиту Хрущова) зробити такий крок. Спробуймо на основі аналізу історіографії питання визначити основні причини, що спонукали Хрущова до передачі Криму, а також проаналізувати “кримську карту” радянського лідера в контексті творення української національної пам’яті за хрущовських часів.
Правовим підґрунтям передачі Криму стали указ Президії ВР СРСР (19.02.1954 р.) і закон ВР СРСР (26.04.1954 р.). Проте, не зважаючи на здавалось парламентарний характер рішення, “подарунок”, як показав Станіслав Кульчицький, був по суті одноосібною волею першого секретаря ЦК КПРС: навіть у часи “відлиги” практично всі важливі політичні рішення залежали винятково від бажання вождя. Саме цей факт, на думку українського дослідника дозволяє говорити про так зв. “царський подарунок” – концепцію, дуже популярну і серед сучасних російських істориків. Один з російських дослідників нещодавно, розглядаючи причини передачі Криму написав таке: “Крым, говорят, был подарен Украине первым секретарем ЦК КПСС Хрущевым в приступе «пьяной щедрости» – после двух стаканов коньяка”. Російські політики також розглядають крок Хрущова в контексті “п’яної щедрості”, тим самим легітимізуючи власні претензії на повернення Криму.
Звісно пієтет перед Україною був присутній у Хрущова, адже тривалий час він перебував у Києві на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У (протягом 1938-1949 років з перервою на березень-грудень 1947), а серед його “клану” бачимо багатьох українських лідерів переважно дніпропетровського походження (згадати того ж самого Леоніда Брежнєва, що починав свою кар’єру на посаді першого секретаря Запорізького та Дніпропетровського обкомів партії). У склад всесоюзного уряду після 1953 року увійшло близько десятка українців – колишніх міністрів в УРСР, а серед 11 нових радянських маршалів у 1955 році половина була українського походження. Можливо, саме намаганням заручитись підтримкою української партійної номенклатури у боротьбі зі сталінськими “зубрами” (Кагановичем, Маленковим та Молотовим) пояснюється такий крок Хрущова. Наприклад, російський дослідник В. Шестаков пов’язував передачу Криму з прагнення першого секретаря ЦК КПРС “віддячити” українській радянській політичній еліті за допомогу у боротьбі за владу. Справді, після смерті Сталіна українська партійна номенклатура підтримала не “чужого” деспотичного Лаврентія Берію, а по суті “свого” – зважаючи на українське “секретарювання” Микити Хрущова.
Аналіз економічного становища Кримської області значною мірою підважує концепт “царського подарунка”. Економіка півострова після завершення Другої світової війни та депортації кримських татар у травні 1944 року була у надзвичайно депресивному стані. Як аргументовано показала Ольга Ільницька, війною було завдано непоправного удару по сільському господарству та промисловості, адже 300 підприємств союзного, республіканського і місцевого підпорядкування були повністю знищені, в результаті чого промислові потужності області скоротились на 90%.
Садівництво (у першу чергу виноградарство), що було одним з основних джерел прибутку кримських селян, практично знищене. Стояла також демографічна проблема, адже за роки війни (не останньою мірою за рахунок депортації кримських татар) кількість населення у Криму скоротилась майже вдвічі – до 615 тис. Зрештою, Кримом як об’єктом управління зручніше керувати з Києва, а не з Москви. Науково обґрунтоване економічне районування території було важливим чинником її розвитку, сприяло доцільнішому використанню виробничих сил та зумовлювало ефективність виробництва.
Попри проведені після закінчення війни відбудовчі заходи 4 п’ятирічки (1945-1949 рр.) господарство Криму все ще перебувало у занепаді. Радянська пропаганда заплющувала очі на реальні статистичні показники відбудови (об’єм промислового розвитку у 1949 році складав лише 56% від рівня 1940 року), наполягаючи на значних успіхах відбудовного процесу. Таким чином, Кримський півострів потребував подальших фінансових вливань для завершення процесу відновлення господарства, адже у межах РСФРР область так і не змогла вийти зі стану стагнації та занепаду економіки. Особливо це було помітно на фоні цілком успішних відбудовчих процесів у сусідній УРСР.
У вересні 1953 року перший секретар ЦК КПРС навіть здійснив поїздку до Криму. Можливо, саме тому Хрущов вирішив передати економічно деградований регіон до складу України, використавши при цьому 300-літній ювілей возз’єднання двох братніх народів. Врешті, Крим нікуди не зникав – УРСР залишалась складовою частиною СРСР.
Проте не можна зводити передачу Криму винятково до економічного питання, що роблять деякі сучасні історики, покликаючись на складну економічну ситуацію в Кримській області. Невже ресурсів РРФСР було недостатньо для відновлення довоєнного рівня промисловості та с/г? Зрештою, чи завжди пріоритетом радянського керівництва була економічна доцільність, якщо згадати хоча б цілком авантюристські хрущовські проекти “цілини” 1954 року чи складне забюрократизоване державне керівництво промисловістю аж до реформи 1957 року – уведення 11 РНГ? Це проте не означало, що ініціатори акції передачі Криму не прагнули використати зміну кордонів на користь УРСР у цілком ідеологічних цілях. В цьому, на мій погляд, і полягає ідеологічна/пропагандистська складова передачі, що важила навіть більше економічної.
Ідеологічний підхід яскраво виявився під час святкування 300-річчя “возз’єднання України з Росією”. 9 грудня 1953 року була видана постанова ЦК КПРС про відзначення вікопомного ювілею, а вже 13 січня нового року було затверджено без сумніву найбільш ідеологічний документ в контексті даної акції – “Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією” (далі “Тези”. – О.А.), які доводили надзвичайно важливу історичну роль Переяславської ради 1654 року. Як показав Сергій Єкельчик у книзі “Імперія пам’яті”, присвяченій українсько-російським відносинам, сталінському керівництву так і не вдалось згладити відмінності між двома народами та створити єдину гомогенну радянську українську історичну пам’ять, невід’ємну від пам’яті російської. Нове хрущовське керівництво успадкувало попередню сталінську політику в сфері національної пам’яті, що полягала у намаганні зблизити два народи. Цій меті і слугували вже згадані “Тези”, видані майже 1,5 мільйонним тиражем (!) – надзвичайно великим як на той час. Ініціатива створення цього документу по суті належала українській стороні: участь у його розробці брали в першу чергу українські історики Андрій Лихолат, Кость Гуслистий та Володимир Голобуцький. На початку січня остаточна версія тексту була подана Хрущову, який практично без змін рекомендував її до друку. “Тези”, на мою думку, були написанні практично з тих самих ідеологічних позицій, на яких стояло радянське керівництво у 1930-х роках: не заперечуючи ролі українського народу як самобутнього діяча в історичній ретроперспективі, наголошували на безальтернативності українсько-російського “братерського союзу”.
Про важливість святкування ювілею возз’єднання свідчить також той факт, що як українські, так і російські керівники звернулись до Хрущова з проханням перенести урочистості з січня 1954 (18 січня – річниця Переяславської ради) на травень цього року, посилаючись на брак часу для організації урочистостей. В ході святкування були виготовленні різноманітні пам’ятні знаки, медалі, що наголошували на споконвічній дружбі двох народів, на відзначення ювілею українська та російська сторони у травні 1954 року обмінялись символічними подарунками, зокрема картинами на історичну тематику (показовим є гобелен “Навіки з Москвою”, переданий росіянам), шкатулками і вазами з портретами Богдана Хмельницького.
Виникає запитання – чи передача Кримської області була аж настільки важливою складовою святкування ювілею Переяславської ради? По суті згадок про “300-ліття возз’єднання” в указі ВР СРСР немає – там йшлося тільки про економічну доцільність (“спільність економіки, територіальна близькість і тісні господарські та культурні зв’язки”). Проте на мою думку, передачу Кримської області слід розглядати у контексті формування хрущовським керівництвом української радянської національної пам’яті. Не випадково кампанія по відзначенню ювілею Переяславської ради, яке припадала на один день – 18 січня 1954 року, розтягнулася на цілих півроку. Причому основні заходи цього пропагандистського шоу були пов’язані саме з прийняттям закону Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 року.
Передача Кримської області до складу УРСР мала б остаточно закріпити російсько-українську дружбу. Саме тому цю акцію було здійснено у січні-лютому 1954 року – в самий розпал відзначення ювілею Переяславської ради. Хрущов висунув ідею передачі Криму УРСР, намагаючись обернути загалом доцільну з економічної точки зору акцію на цілком пропагандистську: “старша сестра” передає частинку себе “молодшій”. По суті можна було вбити відразу двох зайців: з економічної точки зору позбутись депресивної області, з іншого наголосити на одвічній дружбі. Акція 1954 року була першою і єдиною спробою радянської влади збільшити розміри України за рахунок російських теренів. Досить згадати як ревно захищала російська сторона приналежність прикордонних теренів Курщини та Воронежчини, де проживала значна частка етнічно українського населення, у 1920-х роках на переговорах з українським радянським урядом. “Кримська карта” могла також виступити ідеологічною акцією з огляду на долю кримських татар. Як показав Ярослав Грицак, на українські плечі таким чином можна було б перекласти частину відповідальності за їхню депортацію у травні 1944 року.
Звісно, відкидати економічні аспекти передачі Криму не можна, проте, як нам мене, йдеться скоріше про ідеологічні/пропагандистські мотиви політики М.С. Хрущова. Радянські ідеологи характеризували акт передачі як “прояв братерської дружби, безкорисної допомоги братньому народу”, що цілком вписувалось у контекст святкування 300-річчя “возз’єднання України з Росією”. Тому необхідно розглядати святкування ювілею і акт передачі у комплексі. Останнім часом завдяки розвідкам Станіслава Кульчицького, Сергія Єкельчика, Владислава Гриневича розгляд ідеологічного аспекту даного питання було поставлено на новий рівень. Проте слід визнати, що комплексної історичної праці з даного питання все ще не написано. Історіографічний вакуум дає змогу політикам (як російським, так і українським) маніпулювати цією проблемою задля досягнення власних цілей.
Олександр Аврамчук, anc.in.ua