Хоча в Україні на законодавчому рівні і в правовому полі досі не врегульовано питання військового капеланства, священики Прикарпаття добровільно несуть капеланське служіння в зоні АТО: перебувають з добровольцями й військовими в окопах, їздять на блокпости, здійснюють душпастирську опіку у військових госпіталях.
Сьогодні розмовляємо з капеланами Івано-Франківської архієпархії УГКЦ отцями Володимиром Олійником, Орестом Путьком, Романом Залеським, які служили в зоні АТО.
Військовий капелан отець Володимир Олійник отримав священичі свячення в 1990 році з рук владики-ісповідника Софрона Дмитерка. Душпастирює на парафіях Кадобни і Завадки неподалік Калуша. 1998 року поїхав військовим капеланом у військову частину в Очаків, на схід України. «Першим моїм душпастирським кроком стало зняття з п’єдесталу символу атеїстичної влади — картавого чорта Леніна, — згадав ті часи отець Володимир, — потім те місце освятили, поставили хрест і згодом збудували капличку. А далі я вже спокійно душпастирював, охрестив велику кількість неохрещених людей, привів подружжя, які жили «на віру», до церковних шлюбів, навертав до Бога батьків і дітей. І їздив до тієї частини щороку аж до 2002-го». Як пише газета "Галичина", через 16 років отець Володимир — знову в лавах капеланів.
- Яка причина спонукала в зрілому віці знову стати в лави капеланства і які сповняли обов’язки?
— Я стояв біля джерел відродження нашої УГКЦ й України в 90-х роках минулого століття, а сьогодні мені за державу нашу образливо. Бачу, що нині є нагальна потреба послужити народові, тому добровільно зголосився поїхати в зону АТО. Спершу було трохи лячно — війна. Потрапив я в 3-й Львівський батальйон технічного обслуговування, який мене гарно прийняв. Того ж вечора, по короткому знайомству, запросив усіх вояків до сповіді, попросив отця Ігоря, який мене привіз у розміщення частини, допомогти мені сповідати, бо зголосилося до таїнства Сповіді багато вояків. А вранці ми відправили першу Службу Божу й запричастили тих, хто сповідався. Вже коли виголошував проповідь, зрозумів, що я серед своїх. Того ж дня попросив вояків зробити престол військової церкви, який вони змайстрували з ящиків від боєприпасів, обрусом стало нове чисте простирадло. і так я відслужив два тижні в цьому польовому храмі під відкритим небом: зранку — Служба Божа, ввечері — вечірня, а вдень — молитви, благословення, відправи й щоденні бесіди з вояками. Коли була потреба, то й допомагав їм у побутових справах. Хоч там не завжди виходить жити за графіком, бо стріляють багато. Головне, за весь час мого перебування Бог милував наших вояків від смертей і поранень. Це вже згодом окопалися в землю, в бліндажі, хоч обстріли були завжди, та й безпілотники не давали спокою. Втім, я мав не лише один той військовий підрозділ — коли виникала потреба в інших відділах, зразу туди йшов, щоби благословити вояків на захист рідної землі.
- Що найбільше вас вразило в зоні АТО, якої лінії поведінки дотримувались і чи поїдете туди знову?
— Відсутність сучасної техніки та зброї, але найбільше — великий патріотизм наших вояків, більшість яких — молоді люди, хоч були й офіцери та солдати нашого віку. Правда, людина на війні дуже швидко стає зрілою душею. Серед вояків були такі, які жодного разу в житті не сповідалися, не причащалися, особливо серед російськомовних українців, але згодом багато їх навернулось до Господа. і ще вражає, що всі велику надію на Бога покладають, а тоді людина потребує більше духовної поживи. Але коли священик перебуває як духовний наставник завжди разом з вояками — на блок-посту, в бліндажі, їдальні чи обговорює реальну ситуацію, або розказує байку чи анекдот, щоб розрадити, то мимоволі стає для них ближчим за рідного батька. Головне, щоби ти не фальшивив, не хитрував і себе вище за них не ставив. А так як я в побуті невибагливий, їв із солдатами з одного «котєлка», працював і відпочивав нарівні з ними, спав, коли спали вони, то ми швидко порозумілися. Отож молитва — то молитва, праця — то праця. Словом, характером я не м’який, але коли хлопці, прощаючись зі мною, вишикувались у почеснім строю, а в декого побачив сльози на очах, то скажу вам, що і в мене серце зворушилося. і тепер отримую від них есемески, і мені як священикові така їхня увага особливо радісна й дорога. Бо знаю, що військове братерство попри проблеми зі зброєю, забезпеченням та несуттєвими речами дуже міцне. Ще скажу, що у форматі стосунків між польовим духовенством і вояками для підтримки бойового й морального духу надзвичайно важливою є роль мудрих командира та його заступника. і зауважу, що мені випала честь послужити під таким керівництвом. Щодо наступної поїздки, то міркую, що поїду знову.
- Яка найбільша втрата для вояків АТО?
— Найбільший біль — втрата товаришів по зброї. Хіба можна розрадити чи підтримати надію у вояка, коли він втрачає побратима? Ці рани ніколи не зможе загоїти вповні ніхто зі смертних, можливо, частково допоможе гарна сім’я. Але не забуваймо, що є й такі вояки, які її не мають, і, що гірше, — не будуть мати родини. Не менший біль, на мою скромну думку, викликають елементарні прояви байдужості до цих новітніх наших героїв з боку суспільства й держави, як то відсутність соціальних гарантій, відповідного статусу, умов для здобуття ними будь-якого рівня освіти, бо вони найдорожче, що є в людини, — своє життя за нас кладуть, а виглядає, що нам байдуже. Тут я солідарний з вояками — надія лишень на милосердного Бога, Який може змінити жорстокість наших сердець.
Медичний капелан отець Орест Путько душпастирював у військовому польовому госпіталі в Луганській області з 2 по 29 липня. Капелан Івано-Франківської обласної клінічної лікарні. Одружений, має трьох дітей і семеро онуків. Розмовляючи зі мною, зразу ж намагається переосмислити ще раз особисті враження від пережитого.
— Мені не звикати до людських смертей, я багато бачив їх у лікарнях, але коли дивишся на людей з розпанаханими черепами, то важко переносити внутрішній біль, непередбачуваність людської трагедії і трагедію втрати людськості. Стає страшно за людей, які страждають, гинуть і гублять свої душі в тій м’ясорубці російського молоха. У той час щодня було троє-четверо поранених. Були хлопці з осколковими й кульовими пораненнями, контузіями, опіками, простудними захворюваннями, посттравматичними стресовими розладами. Втім, у госпіталі лікувались не лише захисники України, а й терористи. До речі, в одного з них, якого медикам не вдалося врятувати, на рамені було татуювання — з розірваних грудей вилазить оскалений лютий звір — мовби яскравий символ «братньої» Росії.
- Як потрапили в зону АТО і що там найбільше вразило?
— У консисторії Івано-Франківської архієпархії запитали, чи я згідний поїхати капеланом у зону бойових дій. Відповів, що коли є така потреба, то поїду. Дали мені бронежилет, шолом, кошти на військовий одяг і взуття, отримав я благословення у владики Володимира Війтишина і поїхав до Києва в департамент у справах душпастирства, а вже звідти через Міністерство оборони — в зону АТО. А вразило недотримання міжнародних норм щодо поранених російськими терористами й так званими сепаратистами. На перших порах військовий шпиталь і зверху на наметах, і з боків мав позначки червоного Хреста, то дуже швидко довелося їх зняти. Виявилося, що червоний хрест для нелюдів став чудовою мішенню, по якій вели прицільні обстріли, повторилося те, що було на Майдані. Друга біда — лихослів’я, на початках вуха в’янули від матюків наших солдатів та офіцерів. Правда, за місяць перебування троє священиків-капеланів трохи змінили ситуацію.
- Яким був ваш розпорядок дня і формат душпастирських бесід?
— Після підйому відправляли Службу Божу. Ніхто нікого до відправи не змушував — хто хотів, той приходив. А далі йшли до поранених, які потребували душпастирської опіки. За неповний місяць мого перебування загалом їхнє число становило десь до 130 осіб. З більшістю з них я спілкувався й запізнався ближче. У душпастирських бесідах дуже важливо зберегти тактовність: «Чи ви не проти, щоб ми з вами помолилися разом, уділити вам таїнство Єлеопомазання?» Нагадаю, що це дуже важлива духовна практика в екстремальних ситуаціях, до речі, майже кожному новому пораненому її уділяли. А взагалі, як на мене, в стосунках капелана й вояка важливо завжди бути готовим відкрито обговорювати будь-які теми.
- Війна довго не відпускає і добрих і злих...
— Бо вона — не легка прогулянка. Напевно, буду пам’ятати до смерті багнюку, яку місив при першому виїзді на блокпост: я стою в берцях по кісточки в ній, йде проливний дощ, від артилерійських залпів закладає вуха, техніка риє окопи, а в багнюці лежать двоє наших убитих вояків. Загинули від розриву артилерійського снаряду...
- Стихійний «ленінопад» на сході України в офіційних російських ЗМі змальовували ледь як не неспасенний гріх проти святинь росіян. А як розцінювали це російськомовні бійці АТО?
— Чергове здрулення боввана Леніна з п’єдесталу викликало серед наших вояків тільки радісні усмішки й жарти: «Слава Богу, процес ідьот!». Приємно також було читати на автобусних зупинках написи російською мовою «Слава Украінє! Гєроям слава!». Але особливо радісно було спостерігати в російськомовних українців дух українства й потребу відстоювання свого — за все життя мені ніколи не було так приємно чути російську мову, як у зоні АТО. Так само було приємно, коли їхали наші чергова військова чи з гуманітарним вантажем колони під українськими прапорами, а багато місцевих людей виходило їх вітати. Відчувалося, що народ пробуджується, починає розуміти, що Україна — не Росія.
Наймолодший за віком капелан о. Роман Залеський перебував у зоні АТО з кінця липня до середини серпня.
О. Роман душпастирює в Ганнусівці. Є також головою деканальної комісії в справах мирян. Одружений, виховує донечку.
- За час вашого перебування агресія Росії зросла, а крові людської стало литись більше...
— Дивлячись де: у північній частині Луганської області було трохи спокійніше, на Донеччині тоді було гарячіше. Спочатку як приїхав у розпорядження військової частини, вражали написи на блокпостах: «Добро пожаловать в ад!». Були такі моменти, що допомагав медсестрам носити поранених, будував бліндажі, носив воду. Згадую один важкий день, коли до госпіталю прибуло 16 військових. Серед поранених стало більше так званих сепаратистів, один з них вклякнув і казав мені: «Батюшка, простітє». В скорім часі зрозумів чому — досить було згадати, як терористи-снайпери розстрілювали людей у шкільних автобусах. Вже при в’їзді до військової частини зустрів о. Володимира Олійника, який телефонував додому. Він зрадів, що їде йому заміна. Батько переживав, як я бронежилет одягну, а ваги тоді жодної не відчувається. Жив я в одному наметі з вінницькими лікарями — харизматичні й віддані своїй справі люди. Капелани служили просто неба, вставали о п’ятій, о шостій — Служба Божа. Після розводу на сніданок першими йдуть солдати, а не командир. З 9.20 ми робили обхід, уділяли таїнства, зокрема Сповідь та Єлеопомазання, молилися й розмовляли з пораненими.
- Чи були такі випадки, коли ви уділяли таїнство Єлеопомазання одній і тій самій людині двічі?
— Так, і свідком тому — монах-студит отець Орест з Колодіївки, який також перебував у зоні АТО. До прикладу, людина одужала після поранення, знову пішла боронити Україну й отримала поранення. Таким ми знову уділяли таїнство Єлеопомазання. Сьогодні є багато диспутів на цю тему, але я вважаю, що коли людина дивиться у вічі смерті, то тема богословських диспутів відходить далеко на задній план. Коли один із солдатів запитав мене: «Якого ви, батюшка, патріархата?», комбат, випереджуючи мої слова, запитав його: «А Бог какого патріархата?»
- На заході медичний капелан виконує свою місію з наперед усталеними правилами і приписами, які формувалися протягом століть, а нашим капеланам доводиться брати на себе обов’язки, які виходять далеко за межі капеланства: від політичних інформацій до корегування психологічних станів поранених. Що під цим оглядом найбільше турбує наших вояків?
— Моральний аспект: «Батюшка, чи ми не порушуємо Божі заповіді?». Цей парадокс, коли людина, яка, за словами Спасителя, «кладе життя своє за друзів своїх», тобто проявляє найбільший вияв любові до свого ближнього, а разом з тим має сумніви щодо сповнення своєї місії захисника Вітчизни, родин, сімей, свідчить про відсутність належної духовної опіки вояка в українському війську. З другого боку, це ще й відсутність чи брак відповідних моральних орієнтирів як у війську, так і в суспільстві. Ще є й інший важливий бік справи: є такі поранені вояки, для яких війна закінчилася як у плані порушень психіки, так і на фізичному рівні.
- Розкажіть про особисту молитву і найбільші враження.
— Перші два дні мого перебування в зоні АТО молитися було надзвичайно важко — враження били через край і сльози навертались на очі. Ці дні я взагалі нічого не їв. Навіть командир звернув на це увагу, мовляв, на війні посту немає. Розумів це, але те, що бачив навколо — крики, кров, біль, — було серйозним випробуванням для психіки, тож їсти не хотілося. Молитва на вервиці стала єдиним виходом з цього стану. Але я тут хотів би згадати про іншу щиру молитву, про яку розповів мені поранений молодий вояк з дитячими очима. «Нас, батюшка, як «градом» накривали, то я тільки «Отче наш» молився», — розповідає. Я запитую його: «А як молився «Отче наш»? — «Отче наш, Отче наш, Отче нашѕ». Так я почув найщирішу молитву до Господа. Хто не вірив у Бога, там став віруючим, хто мав сумніви, — їх полишив, особливо коли наші хлопці виривались із військових веремій, вони отримали величезне досвідчення Божої присутності в їхньому житті. Мені довелося розмовляти з солдатами із Кіровограда, Луганська, Черкас, з Волині, Чернівців, зі Львова, з інших міст і сіл. І що підносить кожне серце — між вояками надзвичайно шляхетне відчуття однієї великої жертовної родини, а незабутні братерські стосунки між ними словами не описати, це просто потрібно відчути. Там усі наші хлопці стоять за ідею, ні про які гроші не може навіть бути й мови, на відміну від терористів та їхніх прислужників. Вразив мене один поранений вояк — Володимир. Як згодом виявилося, він український канадієць, що приїхав на Революцію гідності до Києва, потім записався в «Самооборону» і згодом поїхав воювати проти російського агресора. Його дід також свого часу воював за Україну.