«Місто зруйноване, – зітхає колишній головний архітектор (1995-1998) Івано-Франківська Володимир Ідак, – бо все перелопачено та переінакшено».
І нагадує, що недавно, готуючись до зйомок фільму «Сніг у Карпатах», німецький режисер Костянтин Вернер констатував: події, які розгортаються у Станіславі, вони зніматимуть у чеському містечку. Адже за останні 100 років наше місто настільки змінилося, що зняти історичний сюжет тут просто неможливо.
«Гробівець», він же «Крематорій» – одна із найбільших франківських потвор
Де ж ті найбільші втрати, архітектурні виразки, що змінили образ міста?
«Репортер» поспілкувався з трьома фахівцями – начальником міського відділу охорони культурної спадщини Ігорем Панчишиним, краєзнавцем Михайлом Головатим, екс-головним архітектором Володимиром Ідаком – сам прискіпливо придивився до наших вулиць і склав перелік найгірших споруд і найспотвореніших місць.
Нагадаємо, місто розбудовувалося ще з чотирьох минулих століть. Після останньої війни його відновлювала радянська влада – абияк. За словами Володимира Ідака, перший генеральний план розробили лише в кінці 1950-х.
«У 1982 році генплан фундаментально корегували, із тверезо оціненими думками, адже до того було багато дурниць, – розповідає Ідак. – Його схвалила сесія міськради й затвердила Рада міністрів. То був канонічний документ, ним визначили Хриплинську та Ямницьку промзони, Пасічну та Вовчинецьку – як багатоповерхову забудову».
«Чорна легенда» – краще б вона стояла у полі
У 1960-ті, продовжує архітектор, модно було будувати кардинально: різати площі та вулиці «по-живому», зносити споруди. У колах архітекторів вважалося, що міста слід розвивати сміливо. Про збереження старого мови не було. Яскравий приклад «сміливого підходу» – будівництво ресторанного комплексу «Карпати» (Галицька, 7, з 2002 року його переробили на банк). За інформацією краєзнавця Михайла Головатого, ресторан спорудили у 1968 році. А перед тим знесли двоповерхову кам’яницю Мойше Пінелеса та обрізали ліву частину бібліотеки медуніверситету.
«Ресторан «Карпати» з містобудівельного боку є кричущою невідповідністю, дисонансом», – обурюється Ідак і додає, що таким самим прикладом може бути Будинок побуту (Січових Стрільців, 56), який ще й виліз за містобудівну лінію. Але іноді радянських архітекторів пробивало на розум і сміливість руйнації змінювали на обережність. Так провели всеукраїнський конкурс на реконструкцію історичної частини Івано-Франківська. Із п’яти претендентів переміг проект Лариси Скорик (нині – відомий громадський діяч, професор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури).
На відміну від тих, що хотіли знести історичну частину й набудувати площі, вона пропонувала продовжити логічну квартальну довоєнну забудову.
Тому дещо вдалося зберегти. Наприклад, квартал Галицька, 9-27. На його захист повстала міська інтелігенція, і не знесли, а лише між старими будинками повставляли нові – у тому ж стилі. Тепер Галицька, 9, 11, 13, 27 – старі кам’яниці, решта з того кварталу – нове, але все, як кажуть архітектори, тримається купи. Та, на жаль, «сміливіше» підійшли до архітектури площі Ринок незалежні українські забудовники, коли комуністами при владі вже й не пахло. «Майдан», «Легенда», «Арс», площа Ринок, 4.
За інформацією Михайла Головатого, у минулих століттях Ратуша мала адресу Площа Ринок,1, а будинки позаду неї – №№ 2, 3, 4, 5. Перші дві кам’яниці знесли у 1950-60-х роках. На місці триповерхового будинку № 4 на початку 2000-х виросла семиповерхівка. А будинок № 5 ще живий, але суттєво пошкоджений. Як каже Головатий, цій кам’яниці зашкодила сусідня будова і навряд чи її вдасться врятувати.
«Ринок, 4 – зависокий на кілька поверхів, – констатує Володимир Ідак. – Я особисто писав доповідні на ім’я мера про те, що будівництво ведеться з грубим порушенням умов. Бо, крім того, що зависокий, він ще й сходами вийшов за лінію». Історія торгового центру «Майдан» – банальна до суму. На його місці за радянських часів був комісійний магазин меблів. Теж, м’яко кажучи, не шедевральний, але двоповерховий. Його приватизував один із франківських підприємців, зніс і збудував не кращий та ще й вищий. А недалеко від нього… «Арс» у плані сів, як і ті забудови, які були до нього, – наголошує Ігор Панчишин. – Але він не відповідає засадам композиції і архітектура його просто дика, як і «Майдану».
На таке не заслуговує жоден райцентр». Коли зруйновані якісь основні місця, вузли, то значно легше продовжувати руйнацію, каже Панчишин про сумнозвісну чорну «Легенду». Вона виросла на місці одноповерхового продуктового павільйону в середині 2000-х років. Спершу там запланували триповерховий будинок, потім, як це в нас часто буває, поверховість збільшили до п’яти. А у 2013 році збудували ще й шостий, без дозволів. «Легенда» за жодним параметром не вписується в ансамбль площі Ринок, – каже Панчишин. – Можливо, вона і була б досконала, якби стояла в полі!». Скоро список споруд, які краще стояли б у полі, поповнить і «ревалоризований» будинок на Вірменській, 1. Від площі Ринок можна вийти на майдан Шептицького та «помилуватися» новим торговим центром біля парафіяльного костелу – Музею мистецтв Прикарпаття. У народі його вже називають крематорієм. Чорно-біла споруда виросла тут у 2011 році та в прямому й переносному сенсі придавила усе довкола.
Наш білий «чиновницький інкубатор» спорудили у 1987 році як обком комуністичної партії. Для цього знесли дитячий садок, який був на розі Грушевського-Шпитальної, великий особняк і зелену зону. Це будівництво Ігор Панчишин називає найбільш кричущим. Адже перепланування робилося брутально: просто валили все, що заважало. Тепер маємо яскраву радянську виразку, зразок відважно-руйнівної архітектури останніх років радянщини. Навпроти – Грушевського, 24 – стояли старі австрійські казарми.
Укрексімбанк – скляне «щастя» стометрівки
За даними Михайла Головатого, їх збудували у 1889 році. У 2001-му їх розібрали, а через вісім років там виріс торгово-бізнесовий центр. Є версія, що знесення казарм було заплановане ще радянським генпланом – спеціально, аби стерти частину нашої історії, адже там приймали присягу вояки ЗУНР. Інші джерела цю інформацію спростовують. Та в будь-якому разі знесла казарми не радянська влада, а цілком незалежні українці.
«Триповерхові казарми були капітальним комплексом, – говорить Володимир Ідак. – Вони були у розкішному стані, натомість побудували потвору». Нині поруч із тим же Білим будинком маємо ще одне будівництво. Є трохи сумненьке щастя, що тут нічого не зносили. Сумно, бо якщо побудують нову чотириповерхову споруду, то вона таки заступить пам’ятки на Мельничука, 14 і 16. «Там була ніша, через яку проглядалися фасади, – говорить Ігор Панчишин. – Але вже вставили етажерку. Тепер будинок позаду неї, який і так дихає на ладан, помре психологічно».
За даними Михайла Головатого, кам’яниця на Мельничука, 16 споруджена в кінці ХІХ століття. Тоді вона була одноповерховою, у 1920-х надбудували другий поверх. «Права частина будинку давно є аварійною, – зітхає краєзнавець, – нею ніхто не займається. Боюся, що цей будинок ми також втратимо». Готель «Надія» (тоді «Україна»), площа перед ним і пам’ятник Леніну з’явилися у Франківську в 1975 році, каже Михайло Головатий. Ще через п’ять років спорудили облмуздрамтеатр. «Там стояла протестантська кірха, її ще називали євангелістська, – говорить краєзнавець, – збудована у 1885-му». Знесли її у 1971 році, за допомогою вибухівки. Знавець історії міста Ігор Майгутяк сам бачив, як це робилося.
«Підклали вибухівку та й підірвали – лише пилюка піднялася, – розповідає Майгутяк. – Там був спортивний зал школи № 5, де я вчився, і так сталося, що у цей час я проходив повз. Цю площу робили для демонстрацій, і церква їм заважала». Навпроти драмтеатра – Незалежності, 87. Тут був будинок з мансардою, збудований в кінці ХІХ століття. Його знесли у 2010-му.
«То був перший будинок, який викупила німецька громада і пастор Цьоклер, – каже Михайло Головатий. – Потім він мав 10 об’єктів, де розміщав дитячі притулки, усі вони називалися біблійними іменами. Цей був – «Вифлеєм», і з 1886 року там діяв притулок». Будете проходити повз – подивіться на новобудову, яка виросла на тому місці. Чи вважатимуть її пам’яткою через 100 років? Чи достоїть вона до того часу? Володимир Ідак зауважує, не все, зроблене за радянських часів, є бездарним. «Наприклад, будинок податкової чи той, що навпроти, збудовані грамотно, – каже він. – Головпоштамт реконструювали грамотно, будинок Укрпреса (поруч із готелем «Київ» – Авт.) злився з оточенням і не є кричущий, хоч архітектура бездарна. Магазин «Школярик» (нині «Reebok» – Авт.) грамотно сів, і Будинок індпошиву (на розі Січових Стрільців-Незалежності) також». А саму стометрівку найбільше зіпсувала сучасна споруда за адресою Незалежності, 10 – Укрексімбанк. Як каже Михайло Головатий, у 1875 році там спорудили готель бургомістра Камінського. У радянські часи він був доведений до аварійного стану, у 1993 році його знесли, а у 2002-му збудували банк. «Я робив ескізні пропозиції забудови цього кварталу, – пригадує Володимир Ідак. – Під банк, але у стилі історизму. Містобудівельна рада затвердила. Проте потім прийшли київські забудовники і побудували оце чудо». Виходимо зі стометрівки та бачимо ще один новітній «шедевр» – будинок на розі Мельника-Січових Стрільців. У народі його вже називають або «Титаніком», або «Галатасараєм», адже там на кожному поверсі стирчить щось інше. Але це не кінець, бо вулиця не закінчується пішохідною зоною. Заїжджаємо на міст через залізницю. Раніше з нього відкривався чудовий вид на храмовий комплекс на Майзлях. Франківці раніше навіть спеціально ходили туди милуватися куполами. Тепер тої панорами вже нема, є чергова новобудова – чворак. І тут будівельна компанія спорудила на один поверх вище, ніж їм дозволили, каже Ідак. «Усі будують і ставлять перед фактом, – зазначає архітектор. – У Франківську ще не було жодного прецеденту, щоб знесли поверх, тому всі продовжують це робити». Брутальним втручанням радянської влади Ігор Панчишин називає будівництво у 1971 році універмагу «Прикарпаття». Адже там був сформований квартал із дво- та триповерхових будинків. «Розумію, прийшов час, треба було щось розвивати, але ж не зносити квартали?! – обурюється Панчишин. – Але тоді це не вважалося злочином». А от Володимир Ідак каже, що цінної забудови там не було. А помилкою радянської влади називає розміщення ринку. До речі, він же розповів історію ще одного архітектурного шедевру, сумнозвісного «апендиксу» – торгового центрику, який виріс замість клумби поруч з універмагом і будинком Галицька, 22. За словами архітектора, відомий у місті лікар отримав тоді земельну ділянку під будівництво одноповерхового кафе «Української галушки».
Відвели площу 6 х 6 метрів, але цього виявилося замало. Тоді лікар передав права на забудову потужній підприємницькій структурі, яка користувалася безмежною підтримкою мера. Вони вийшли за межі ділянки, потім отримали дозвіл на її збільшення і добудували. Про галушки всі забули. Навпроти універмагу – на розі Галицька-Дністровська-Новгородська, каже Ігор Панчишин, знайшли залишки фундаментів Галицької брами. Забудовники наприкінці минулого століття пообіцяли, що залишать її, але… «Є свідоцтва, документи, наукові дослідження, – говорить Панчишин, – Галицьку браму мали зберегти. Натомість поставили дурний будинок, який знищив археологію та зіпсував середовище».
«На початку незалежності був період, коли про охорону пам’яток і реставрацію взагалі забули, – каже Ігор Панчишин. – Або спеціально відсунули на другий план. Натомість дуже сприяли забудовникам. Історичну забудову назвали малоцінною, почали ставити висотки, будували, щоб заробити. Тепер маємо».
«Апендиксу» нині, на жаль, дивуються лише гості міста
«Місто бездарно розбазарило земельний ресурс, – говорить Володимир Ідак. – Заробили на цьому підприємці, а місто отримало проблеми. Бо все більше в ньому чужих людей, байдужих до культури міста. Одні приходять, асимілюються, приймають культуру та продовжують її. А є агресивний елемент, який починає переінакшувати місто під себе. Їх багато. Вони ставлять прибудови, ґанки, гаражі…». Напевно, ми згадали не все. Скоріш за все, кожен із читачів захоче посперечатися чи додати щось від себе. Хтось захоче назвати винних. Але винні тут усі. І ті, хто будував (будує) ті «чвораки», ламаючи, на їхню думку, старе й малоцінне. І ті, що підписують дозвільні папери. І ті, що контролюють перших двох. І ті, які просто мовчать. Хоч останнім часом мовчунів відчутно поменшало. І це дає надію.
Тетяна Соболик, РЕПОРТЕР
