Редактор "Покоління Ї" Міла Лугова разом з сім'єю декілька років тому переїхала жити у США і присвятила себе популяризації України та всього українського за кордоном.
До речі, у Міли прикарпатське коріння - її батько з Коломийського району. Вона створила власний медіа-проєкт і тепер розповідає світові про земляків, котрі є лідерами громадської думки в Україні, націлені на зміни та прогрес у державі. А ще вона є співголовою медіакомітету Українського Конгресового Комітету в Іллінойсі.
Що таке і хто такі "Покоління Ї", як стати успішним та реалізувати себе у США, як діаспора впливає на політику і те, якою є журналістика за океаном українка розповіла читачам Фіртки.
Міло, розкажіть, чому ви вирішили створити медіа-проєкт «Покоління Ї»?
Я вважаю, що мало говорять про людей, які дійсно творять зміни, а саме вони є чудовим прикладом для інших, для тих, хто має сумніви чи це все взагалі реально і комусь потрібно. Також це й свого роду підтримка і визнання тих людей, які роблять дійсно важливі та цікаві речі. Це підтримка увагою, а, як відомо, в сучасному світі увага – це найцінніше, що людина може комусь дати. Ми добираємо героїв з різних сфер, бо кожна сфера важлива по-своєму. Вони формують сучасне громадянське суспільство і демонструють, що розвиток можливий навіть за складних умов.
Ці інтерв’ю завжди мають високий рівень зацікавленості серед читачів, тому є стійке відчуття, що людям дійсно цього не вистачає і ми на правильному шляху - проєкт потрібно продовжувати.
Чому «Покоління Ї»?
Є покоління X, Y, Z, то чому б не бути поколінню Ї? Тим більше, що сучасні молоді українці – дійсно особливі. Вони живуть в особливий для країни час. Важкий і історичний. А буква «Ї» теж унікальна, бо вона є тільки в українському алфавіті. Так і вийшло «Покоління Ї».
"Якщо у нас з’явиться рекламодавець чи спонсор, то він не зможе впливати на контент"
Хто фінансує медіа-проєкт «Покоління Ї»?
На даний момент цей проєкт фінансується з власної кишені, відповідно, я можу дозволити собі розкіш писати про те, що вважаю за потрібне і давати свободу вибору теми іншим журналістам. Я намагаюсь зробити так, щоб ці інтерв’ю несли певну цінність і не мушу думати, щоб контент був клікабельний і подобався в першу чергу рекламодавцям. Також не маю потреби заповнювати його не оригінальним контентом, так званим «копіпейстом». Я це дуже ціную. Якщо у нас з’явиться рекламодавець чи спонсор, то він не зможе впливати на контент. Правда, відколи в мені народився журналіст, то, здається, помер бізнесмен. Бо ще жодних пошуків рекламодавців чи спонсорів ми не робили, а нашому медіа-проєкту вже минув рік. До мене просяться різного роду маркетологи, але їх пропозиції зводяться до того, щоб купити «бото-ферму» у якості підписників, як це часто роблять. З такими нам точно не по дорозі.
Мені відомо, що і в Україні ви займали активну громадянську позицію, розкажіть про це.
Ми з чоловіком допомагали добровольцям, які одні з перших відправлялися на фронт. Мій брат, до речі, теж пішов добровольцем в АТО. Мені здається, багато людей відчували, що мусять бути причетні до цього, щось робити. Ми допомагали, бо мали таке бажання і таку можливість. Одна з політичних партій навіть виписала нам подяку за це. На жаль, через цю діяльність ми зіткнулися з погрозами на нашу адресу. Погрожували навіть нашим батькам, коли не змогли дістати нас.
Ви звертались в поліцію?
Так, звертались. Але Україна, на жаль, ще не та держава, в якій працюють закони.
Ви маєте ступінь магістра з менеджменту зовнішньоекономічної діяльності, який підтвердили за кордоном. Окрім того ви займалися власним бізнесом в Україні. Як сталося так, що ви потрапили у журналістику? У вас відкрився талант до цього?
Багато успішних журналістів прийшли в цю професію з інших сфер діяльності. Це дозволяє їм бачити якусь тему чи відкривати якогось героя більш об’ємно. Щодо себе, то я вважаю, що якщо й маю якийсь талант – то це талант притягувати хороших людей. Все інше – це просто навички, які потрібно постійно розвивати та вдосконалювати. Саме тому я взяла курс в одному з чиказьких коледжів, який має назву «написання есе». Не знаю чи писатиму есе і надалі, але що таке професійна структура тексту по-американськи я тепер чітко знаю.
Ще будучи дитиною я писала вірші і казки. Одного дня я побачила деякі з них надруковані у місцевій газеті – батьки вирішили зробити мені приємний сюрприз. Ще й додали, що планують випустити мою книжку. Я так засоромилась, що перестала писати. Ну, принаймні так я їм тоді сказала (сміється – авт.)
На даний момент ви зробили вже декілька десятків інтерв’ю з відомими українцями та й не тільки. Яке з них вам запам’яталось найбільше і чому?
Спілкування з людьми, які «зробили себе самі» додає мені драйву і заставляє рухатись вперед. Я радію, що до цього моменту не зустріла ще жодної відмови надати мені інтерв’ю. Більше того, майже кожен герой приділяв цьому процесу навіть більше часу, ніж я планувала спочатку. Всі ті люди, з якими я спілкувалася, нереально цікаві, бо вони зробили себе самі, досягнули певного успіху і відкрито діляться своїми думками. Особливо запам’яталось інтерв’ю з Мирославою Гонгадзе. Після нього я ще два тижні відчувала неабияке піднесення, настільки сильно мене надихнула її особистість.
Також запам’яталось інтерв’ю з професором політології Ратгерського Університету (Нью-Йорк), який є експертом з Української політики Олександром Мотилем. В той момент, коли ще мало хто розумів, що відбувається в Україні і що буде завтра, він дуже чітко розклав все по поличках і змалював найближчі перспективи України. Так само як Глен Говард, людина, яка дає консультації урядовцям і США, і України розповів про особливості кризи в Азовському морі в той момент коли Росія полонила наших моряків. Черпати інформацію з таких джерел і мати можливість поставити свої запитання – безцінно!
Було одне інтерв’ю, яке не вийшло, а пішло «в стіл» редактора. Воно було з одіозним політиком Балашовим, він на той момент був досить популярний своїми оригінальними ідеями. Журналіст, який мав записувати з ним інтерв’ю, відмовився їхати в останній момент, бо Чикаго засипало снігом і по телевізору казали, щоб без особливих потреб з дому не виїжджати. До мене дзвонить мій тодішній редактор і запитує чи я не могла б взяти це інтерв’ю. І тут в мене появилася «особлива потреба» виїхати з дому в хуртовину (сміється – авт.) Інтерв’ю тривало біля двох годин, в мене було, відповідно, багато цікавого матеріалу. На другий день виявилось, що наш одіозний політик щось не те сказав в українській громаді і редактор, щоб не посваритися з тими, кого це образило, вирішив не випускати його. Хоча наша розмова була не на політичну, а швидше на економічну тему, бо я не могла не скористатись моментом пройтися по його податковій теорії. Мені просто заплатили за інтерв’ю і сказали: вибач, ну ти ж все розумієш. І я розуміла. Розуміла, що потрібно самій ставати редактором.
"Мене турбує, що майже 90% медіа в Україні належать комусь з олігархів..."
Взагалі, вважаю, що журналіст, який бере інтерв’ю, повинен максимально розкрити людину, а для цього необхідно декілька важливих речей: слухати і, головне, чути, замість того, щоб думати, яке наступне питання задати щоб звучати розумно, не нав’язувати герою «правильну» думку, а дати можливість іншим почути, що правильно для твого героя. Головне правило для мене - я не беру інтерв’ю в людини, яка мені особисто не цікава. Тому я деколи пропускаю «чудові нагоди» взяти інтерв’ю, скажімо, у відомого політика, який приїхав з України до Чикаго, навіть попри те, що це могло б принести багато тисяч переглядів.
З вами працює чимало українських журналістів, а як ви оцінюєте стан української журналістики?
Мене турбує, що майже 90% медіа належать комусь з олігархів. По суті, ці медіа збиткові і журналісти мусять писати те, що вигідно власнику медіа, а не те, що турбує їх особисто. Нехай це буде крапля в морі, але я б хотіла дати можливість українським журналістам, особливо молодим, які ще не встигли розчаруватися в цій професії і піти з неї, писати про тих, кого вони вважають гідними наслідування. Я, як редактор, завжди спонукаю журналістів, щоб вони самі пропонували ті теми і тих героїв, які, на їхню думку, є важливими для суспільства. Хтось дійсно загоряється і проявляє себе якнайкраще – для мене це справжня радість. До речі, зараз шукаємо людей, які можуть на регулярній основі писати про життя діаспори в Польщі, Канаді, Італії. В цих країнах наша діаспора дуже сильна, але про її діяльність недостатньо відомо.
"Хочеться показати, що Україна - це круто, це ексклюзив..."
А як живе українська діаспора в Чикаго?
Українська діаспора в Чикаго є другою за чисельністю і, мабуть, першою за ефективністю в США. Старше покоління діаспорян, тих українців, які прибули до Америки на початку ХХ ст. зробило дуже багато. Фактично, вони з нуля побудували тут Україну – церкви, школи, культурні осередки, громадські організації, музеї. Завданням теперішнього, молодого покоління українських діаспорян є не тільки зберегти це все, але й зробити свій вклад. Завдання номер один - працювати над іміджем України, який останнім часом, на жаль, постраждав: в американських новинах слова Україна і корупція йдуть в одному реченні. Хочеться показати, що Україна – це не тільки корупція, а, як писала Ліна Костенко, - це круто, це ексклюзив! Це люди з неймовірною силою волі, енергетикою, бажанням свободи, глибокою культурою та історією. Це люди, які можуть все навколо змінювати в кращу сторону, навіть якщо вони знаходяться в несприятливій ситуації. До речі, розповідати про таких людей – це і є основна місія проєкту "Покоління Ї". Завдання номер два для діаспорян - впливати на політиків, бо саме конгресмени приймають рішення щодо того, якою буде політика США щодо України. Адже українці – це також електорат на виборах, а до думки електорату прислухаються. Конгресмени прилітають до свого округу на кожні вихідні, щоб спілкуватися з громадою, також є різні можливості потрапити в Конгрес і там донести те, що турбує українську громаду. Головне – ці можливості є і ними необхідно користуватись. Українці в США – це потужна сила.
Ви є співголовою медіакомітету Українського Конгресового Комітету (відділення Іллінойс). Чим займається УККА?
Займаємося налагодженням зав’язків та комунікації між українською діаспорою та Конгресом, а також місцевою владою, лобіюванням інтересів України та української громади, організацією культурних, політичних та благодійних заходів. Якщо коротко, то УККА напряму спілкується з конгресменами, а це саме ті люди, які приймають рішення щодо того, якою буде політична стратегія США щодо України.
"Америка любить тих, хто не жаліє себе і багато працює..."
Прийнято вважати, що США – країна можливостей. Це дійсно так?
Так, але ці можливості ще треба вміти розгледіти, бо часто вони приховані за якоюсь проблемою, тобто з'являються з її вирішенням. Можливості завжди приходять до нас в робочому комбінезоні і з лопатою в руках. Але Америка любить тих, хто не жаліє себе і багато працює. Мені подобається той рівень свободи, який є в США. Ми з чоловіком багато подорожували по різних країнах, але тільки в США я побачила такий високий рівень свободи – нею пахне просто в повітрі. Разом з тим, високий рівень свободи передбачає високий рівень відповідальності. І це правильно.
Яка основна відмінність між американським і українським менталітетом на вашу думку?
Відмінностей дуже багато, насправді. Наприклад, в багатьох українців ще трохи живе «страна совєтов» і ти можеш легко натрапити на непрошену пораду. Серед американців вважається, що якщо ти даєш пораду, про яку тебе не питали, то ти просто намагаєшся підвищити свою самооцінку за чийсь рахунок. Я не згідна з твердженням про нещирі посмішки американців. Для мене посмішка - це просто чудовий спосіб піднімати настрій собі та оточуючим. Такий собі вияв ввічливості по відношенню до інших. Мені подобається, що американці легко роблять компліменти незнайомій людині - просто так, щоб зробити приємно комусь. До речі, ці компліменти особливі: хвалять вашу зачіску, модну курточку, але в жодному випадку не роблять двозначних компліментів, наприклад, ніхто не буде оцінювати вашу фігуру, це не прийнятно. Також, на відміну від поширеної думки про американський індивідуалізм, я побачила дуже багато людей, які волонтерять на благо своєї громади. Ти не можеш вважатись поважною людиною, якщо ти нічого не віддаєш іншим.
Ви часто просите в інтерв’ю щоб ваші герої дали якусь пораду з власного досвіду молодому поколінню українців, які зараз стоять на умовному роздоріжжі. А яку пораду дали б їм ви?
Якщо ти чекаєш ідеального моменту, щоб щось зробити, то знай – його не буде до тієї пори, поки ти сам його не створиш. Хто як не ти і коли, як не зараз?!
Розмовляла: Марія Лутчин