Пріоритети зовнішньої політики України із здобуттям нею незалежності постійно перебувають у перманентній трансформації. Втім попри дискусії стосовно вибору зовнішньополітичного вектору питання євроінтеграційних очікувань України залишається чи не найважливішим.
Долаючи низку суперечностей та протиріч, наша держава намагається втілити очікувану мету зближення із Європейським Союзом шляхом реалізації поглибленої співпраці із Європейськими співтовариствами. Тому актуалізація цього питання відчутна в суспільстві.
В силу певних історичних обставин міждержавні відносини з деякими учасниками Європейського Союзу в України були. Відповідно, що історія знає багато прикладі в цих відносин. Хронологічно вони сягають періоду Київської Русі: коли в XI столітті королевою Франції була донька Ярослава мудрого Анна Ярославна. Вінчання Анни та французького короля Генріха I відбулося в кафедральному соборі міста Реймс, Анна тоді подарувала йому привезене з Києва Євангеліє. Вступаючи на французький престол, всі пізніші королі приносили клятву на цьому Євангелії, навряд чи навіть знаючи, що привезене воно з Києва.
Також варто сказати, про князя Василя-Константина Острозького. Він претендував на трон і короля Речі Посполитої, й Угорщини, міг стати навіть царем Московії, контролювати Молдову. Василь-Костантин Острозький - князь, який був утричі багатшим за короля, володар, навіть батька якого зустрічали, наче імператора. Але він жив Україною. У своєму житті керувався принципом, що успадковує славу самого Володимира Великого.
І таких прикладів безліч, всіх перелічити просто неможливо. Всі вони є тільки доказом нашої унікальності та підкресленням нашого особливого історико – географічним положенням. Як відомо, історія країни складається з своїх малих історій, які в загальному числі творять одну велику та єдину історію, яка об'єднує тисячі та мільйони. Попри загальну історію існує краєзнавство, яке має на меті всебічно та найповніше вивчати певну частину території країни, її населення, господарства, історії і культури.
Наша мова піде про історичний період, в якому тривалий час перебувала Галичина, а в тому числі і Косівщина, а саме з 1772 після того як 19 лютого Марія Терезія і Йосиф ІІ підписали декларацію про поділ Польщі між Австрією, Росією та Прусією. В складі Австро – Угорської імперії Косівщина перебула до останнього моменту існування імперії, точніше до листопада 1918 року.
Саме в цьому періоду набуває розмаху політичне життя в краї. Прагнення до творення власної політичної моделі управління, хоча навіть, в рамках, які регламентував уряд Австрії штовхав політиків краю до боротьби за свої права та утвердження власної самостійності. Каталізатором цього процесу послужило скасування кріпацтва та звільнення значної части людей із під гніту. Одразу в близькім часі українці утворили свій політичний орган «Головну Руську Раду» в Львові. Який прагнув самоуправління краю та виконати свою програму, яка передбачала соборну Україну та починала говорити про повну свободу.
В цей час, саме в червні 1848 відбулися вибори до австрійського сейму чи до Рейхстагу (Reichstag нижньої палати нового загальноімперського парламенту), під час яких з 96 депутатів (послів) Галичини 35 місць зайняли українці. Започаткувавши традиції парламентаризму, українські депутати здобули шанс творити для свого краю нову візію, якісно нову, на нових підходах та засадах.
Серед депутатів було 23 селян, 8 священиків та 4 представників світської інтелігенції. Враховуючи те, що українці тільки оговтавшись від кріпацтва та отримавши змогу бути обраними то цей результат є прийнятним. Також була гостра боротьба з поляками, ходили легенди про підписання нової панщини, а тому депутати в деяких повітах не хотіли висувати свої кандидатури.
Послами стали також представники Косівщини: Кирило Блонський, священик з Яблонова, Іван Ришко, господар з Кут. Із сусідніх країв послами стали Іван Круховський, господар з Городенки; Стефан Лесюк, господар з Коломиї; Григорій Ничипорук, господар зі Снятина.
Звертаючи увагу на постать Кирила Блонського зазначимо, що він був представником духовенства, яке в той час займало високе місце в соціальній структурі. Представники греко-католицького духовенства були також громадськими діячами. Блонські були шляхетським родом, представники якого презентовані священнослужителями, військовослужбовцями, культурними діячами. Кирило Блонський народився в с.Уторопи в 1802 році. Протягом всього свого життя він займався громадською та культурною діяльністю, був активним діячем галицького культурного відродження. Був збирачем народної творчості до словників народних творів на Станіславщині. Працював над українською граматикою, знав латинську та німецьку мови. Це було позитивний фактор, адже всі засідання парламенту велися німецькою мовою, а деяка частина депутатів змушена була користуватись послугами перекладачів. За свої кошти Кирило Блонський заснував декілька шкіл. Активно виступав на захист українського народу, рідної освіти та за скасування панщини.
Кирило Блонський перекладав рідною мовою оди Горація, твори Й.Ґете. Заснував народні школи в Биткові, Шешорах і Прокураві, уклав українську читанку для сільських шкіл. У Відні підготував до публікації «Енеїду» І.Котляревського зі вступною статтею Я.Головацького (через раптовий від’їзд Блонського із столиці у зв’язку з розпуском парламенту поема не була надрукована). Об’ява Блонського про відкриття передплати на «Енеїду» – одна з перших у Галичині публікацій про І.Котляревського. Він оголосив передплату на «Енеїду» Котляревського, яку ставив вище від Блюмаверової травестії. „Сміливі помисли, живими барвами намальовані картини з українського народнього життя, скромність у вислові, чиста українська народня мова так притягають тебе до себе, що, прочитавши раз або два рази його книжку, ще хочеться читати". І хоч видавець відбивався до земляків: „Браття! ми не маловажний нарід. Нас всіх... є пятьнадцять міліонів", хоча накликував збудитися з твердого сну й заохочував „познайомитися з першим нашим поетом", задумане видання Енеїди Котляревського не побачило світу.
Знайомство з Я.Головацьким було позивним фактором, адже будучи одним із засновників «Руської Трійці» він міг запропонувати певні проекти Кирилові Блонському, які той міг зреалізувати в Австрійському парламенті. Напевно, в частих роздумах, дискусіях зароджувались ідеї пробудження української нації. Варто згадати, що Головацький був священником в сусідньому селі Микитинцях. Він часто гостював у Блонського.
Кирило Блонський заохочував Якова Головацького видати збірник „Сборник южноруський", який мав вийти в час спільного єднання усієї української нації.
Отже, підсумовуючи все вищесказане можна зробити висновок, скільки ще недосліджених історій є в нашому краю, країні. На такому маленькому прикладі, нашому власному, відображається загальноукраїнський рух. Наші посли у віденському парламенті показали, ми славна українська нація. Усіма способами вони прагнули вивести всіх українців на новий шлях свого історичного, культурного, соціального розвитку. Ми повинні ними гордитися та знати, що внесок у державотворчий процес здійснили й наші видатні земляки…
Богдан Бейсюк, для Фіртки