Завтра Україна святкує двадцяту річницю своєї незалежності. У переддень свята "Фіртка" поцікавилася у "батьків нашої державності" Богдана Ребрика, Степана Пушика, Степана Волковецького та Зіновія Думи - депутатів Верховної Ради україни першого скликання, яка і проголосувала за Акт про Незалежність України, - чи зуміла Україна реалізуватися так, як вони хотіли того далекого 1991 та що чекає на країну у майбутньому?
БОГДАН РЕБРИК: багатолітній політв’язень і дисидент з Івано-Франківська . Він відсидів 16 років в радянських таборах, був депутатом Верховної ради України першого демократичного скликання 1990-1994 років, зараз працює викладачем київської філії Університету Соломона по темі ГУЛАГ.
Отримавши державність ми її з кожним кроком втрачаємо. І може дійти до того що крім битого шляху із європи в росію нам не залишиться. Ми маємо будувати Україну тут у себе українську. Господь бог поставив нас на межі двох світі, двох цивілізацій, між Сходом і Заходом, між Азією і Європою. Це велике щастя для нас, 30% світового чорнозему, майже 50 мільйонів народу, здібного, трудолюбивого, красивого, доброго, аж занадто доброго. І ось цей компас: Захід-Схід ми не можемо нікуди від цього відійти. Це вигідно Україні. Схід має бути зі Сходом, Захід має бути із Заходом. Ми не можемо це відкинути. Ми мусимо це використовувати своїх національних інтересах.
Ми не можемо проводити ту політику, яку сьогодні проводимо по відношенню до Росії. Сюди в 39-му не прийшли москалі. Сюди прийшли Ленін, Сталін, грузини, українці, білоруси – це були совіти. Це були совіти. Я так кажу вам, тому що донедавна я так само казав шо то були москалі. Прийли і до проголошення Української Незалежності я сам казав що це була Українська Радянська Соціалістична Республіка - це була колонія. Так, це була колонія, я казав. І підтверджую ці слова зараз – це була советська колонія. Але після 24 серпня 91 року наступив кінець розкидати каміння. Наступив кінець руйнації. Мав наступити процес будівництва держави. І кожен з нас причетний до цього. Народ і його обранці були єдині. Ніхто не бачив розмаїття прапорів, те що ми бачимо сьогодні. Сьогодні є те, що Симоненко давно ще 60 роки пророкував. Море прапорів і забута Україна. Є Донецьк і є Львів, є Станіслав і є Суми – ми є один народ. Любов і прація. Правда і тільки правда вона є джерелом сили духу. Сила не дає духу. Дає правда. Ми маємо жити заради України.
Ми маємо пам’ятати що ніхто ні з Заходу, ні з Сходу не поможе нам нічого… Нас бояться, бояться тому що ми можемо за рік-два стати наймогутнішою країною в Європі. Нам треба просто це зрозуміти. Я особисто це розумів, і тому 2004-й рік не сприйняв. Я вважаю що це була авантюра чужа, вважаю зараз і готовий за ці слова нести відповідальність. Ми можемо це підвердити на результатах діяльності. Ми зараз виходимо на той рівень на якому почалася революція так звана Помаранчева. Мати 12,7 росту ВВП, 13 рік незалежності і починати революції – це був злочин проти українського народу.
Ми маємо працювати кожен на своєму місці. Ні в яку Європу нам не треба йти, бо нас там не чекають. Я був там, ми в Європі не порібні. Ми ніде не потрібні. Ми в себе тільки потрібні. Що для цього треба? Для цього треба зробити все максимально від нас залежне. Доскалсти зусилля щоб навести у нас порядок. Тоді будуть нас просити у Євросоюзи і не тільки у Євросоюзи.
ЗІНОВІЙ ДУМА: народний депутат Верховної Ради I скликання.
Я б найменше б хотів щоб десь так років через двадцять мої колеги депутати отак зібралися і хвалили себе. Звичано, тоді б вони не повторювали наші помилки. Не говориться про помилки… А помилки депутата, чи помилки лідера приводять до страждань людей, страждань народу. Ми чомусь зациклюємось на собі, ми все сприймаємо через призму власної, часту густо гіпертрофованої, суспільної значимості. Свобода, і ставлення до свободи – це основний тест на право називатися людиною.
Я хочу сказати, що перспектива наша чітко окреслена. Україна незабаром може ввіійти до орди на правах префектури, територіального округу. І повірте, це не є просто балаканина. Це є чітка програма дій. І ця програма виконується.
Я би хотів щоб ми всі це пам’ятали, щоб нам не забракло віри і наснаги і вірності в нашу національну ідею.
Наша проблема не в тому що ми націоналісти, але ми крадемо не менше ніж комуністи чи неокомуністи, і брешемо не менше ніж брехали комуністи. Не можна любити Україну і не любити українців. Будьмо терпимі до людей які в інших політичних партіях і давайте об’єднуватися. Давайте пам’ятати, що всі держави є тому що вони мали національну ідею і націоналізм. Не буде третього риму, буде другий карфаген. І не буду руського міра… це маразм. Станьмо антифашистами, станьмо людьми, станьмо українцями.
СТЕПАН ПУШИК: народний депутат України I скликання, депутат обласної ради, письменник та поет.
Я написав багато книжок. Мабуть, набереться їх шість десятків, сім томів вибраних творів. Але у моєму житті сталася така подія, що всі вони, мабуть, нічого не варті, порівнюючи з тим, що ми зробили 24 серпня 1991 року. Я вважаю, що якби не письменники, суспільство ще б довго спало. Оглядаючись на історію нашої незалежності, ми, знаю, відзначаємо те, що все було мирно.
Понад 60 найкращих українців пішло за ці роки... Я збирався книжку написати про ці махінації з гривнею разом з Гетьманом. А це був би прекрасний президент Вадим Гетьман. Про нього вже й не згадують. А Ємець? А Кирпа? Він не належав до Народної Ради. Але це був газда український, який міг би бути президентом. Ми бачили вбивство редактора газети Дерев’янка в Одесі. А який у нас Чорновіл був?! Але всім варто пам’ятати: перебування при владі тимчасове, а народ — вічний.
СТЕПАН ВОЛКОВЕЦЬКИЙ: народний депутат України I і II скликань, голова обласної ради частини каденції I та II демократичного скликань, депутат обласної ради.
Нещодавно журналісти попросили мене назвати три найбільші досягнення за 20 років незалежності. Переконаний, що найбільшим досягненням є сам факт проголошення незалежності... На моє переконання, ми лише проголосили, а не здобули незалежність.
Вже в умовах незалежності виросло ціле покоління, яке думає по-новому й асоціює себе з незалежною державою. і, що важливо, з’явилося усвідомлення народу, що він може щось змінити. Яскравим прикладом є Майдан 2004 року. Хоча цієї якості нам якраз ще дуже бракує. Бо ж саме народ дозволяє владі робити те, що вона нині робить. Все ж урок 2004 року, переконаний, не канув у небуття...
Я цілком поділяю думку першого президента України Леоніда Кравчука про те, що за 20 років незалежності побудовано кланово-олігархічну систему, яка обслуговує інтереси невеликої групи найбагатших людей. Вони є, як правило, людьми не української культури, а розглядають Україну як джерело збагачення. Антиукраїнська спрямованість, українофобство Табачника, засилля московської Церкви та ідеології «русского міра», окупація інформаційного простору, політичні репресії, зниження життєвого рівня народу — такі реалії сьогодення. Хіба цього не достатньо для розгортання широкого протестного руху по всій Україні? Хіба це не привід для консолідації національно-патріотичних сил задля майбутнього?