Сильна, вольова, смілива. Усе це про франківчанку, ще донедавна посадовця міськвиконкому, керівника у закордонній компанії, а нині – почесного пілігрима, Вікторію Шахоріну. Днями жінка повернулася із двотижневої веломандрівки паломницьким шляхом «La Via Francigena» в Італії.
Про свої 1216 км на велосипеді під спекотним італійським сонцем, пригоди у десятках чужих міст, дива та те, яка саме дорога веде до щастя, читайте у нашому інтерв’ю із Вікторією.
Ви відома в Івано-Франківську чиновниця, успішна жінка. Як так сталося, що сіли на велосипед і поїхали у таку нелегку дорогу?
Для мене посада (раніше директор КП «Івано-Франківський рекламно-інформаційний центр» - авт.) ніколи не була метою, це не те, за що варто триматися. На посаді я зробила все, що тоді могла в межах своїх повноважень. І я не бачила більше змісту залишатися, бо розуміла, що більше вже не зроблю.
Після того як звільнилася, отримала запрошення у Польщу, де 9 місяців працювала у Варшаві теж на керівній посаді. Потім повернулася додому і почала займатися тим, чим жила все життя – кулінарією. Це якась така медитація для мене.
Життя одне і я себе почуваю абсолютно щасливою, мені так подобається. Хтось з відомих колись таке сказав: найбільший успіх в житті – це мати можливість прожити своє життя по-своєму. Багато людей, на жаль, не мають цієї можливості.
Як виникла ідея подорожувати? І чому саме на велосипеді?
Почалося все з того, що у березні я пройшла піший шлях "El Camino de Santiago" в Іспанії. Я нічого про нього не знала. Просто купила квитки і вже після почала читати відгуки, переглядати відео в Інтернеті. Після цього змінилося ставлення до подорожей.
Раніше відпочивала з комфортом, а тут я вперше в житті ночувала у хостелі. Вперше в житті я йшла пішки з наплічником стільки днів. Це дуже змінює. Уявіть ситуацію: у хостелі на сусідньому ліжку спить мільйонер, який через кризу середнього віку, втратив сенс життя, а по дорозі поруч йде молодий італієць, який втратив бізнес, майно. І ці всі люди однаково щирі. Ці емоції важко передати – це треба прожити.
Ще в Іспанії я почула про італійський шлях і вирішила, що його хочу проїхати на велосипеді. Хоча я не є затята велосипедистка – частіше їздити почала тільки цього року.
Відразу хотіла їхати до Риму з Івано-Франківська, або Берегова. Однак мене відмовили, бо є певна небезпека у таких подорожах на прикордонних територіях. Тому я вирішила унеможливити зайві проблеми.
Свій шлях почала з Венеції. Об’їхала весь північ Італії, переїхала через гори і спустилася до Риму. А якщо точніше: Венеція - Віченца - навколо озера Гарда - Мантова - Парма -Ла Спеція - Портовенере - Лерічі - Масса - Піза -Сан Мініато - Сієна-сан Квіріко д‘Орча - Аквапенденте - Марта - Вітербо - Рим. Загалом 1215,4 км.
Це інші подорожі. Якщо запитати людину, де вона відпочивала, то вона перерахує міста – десь був на морі, десь у горах. Це все викликає емоції середнього рівня. Але, якщо людина вийшла на Говерлу, на Монблан, то це вже перемога над собою. Аналогічно, і у ситуації, коли я їхала на велосипеді. Раніше я ніколи стільки часу не проводила крутячи педалі.
Але я завжди усвідомлювала, що це паломництво не є тією справою, яку потрібно зробити ціною свого здоров’я, неймовірних зусиль, чи ще чогось. Це не має нести надвисоку ціну. Я розуміла, якщо відчую, що не можу, то в будь-який час можу повернутися і продовжити наступного року.
Де вам доводилося ночувати?
Перший тиждень я їхала просто по Італії. Другу половину маршруту – вже по паломницькому шляху «La Via Francigena», яким пішки йшли всі англійські королі перед коронацією на благословення до Папи Римського.
За перший тиждень я користувалася сайтом Couchsurfing. Італійці – люди прекрасні. Це взагалі мій перший досвід каучсерфінгу. На сайті я зареєструвалася тільки у липні перед поїздкою. Встигла прийняти тільки одного подорожуючого у себе вдома. Обирала тільки тих, у кого хороші відгуки.
Першими мене прийняла сім’я італійців біля озера Гарда. Я ночувала у них дві ночі. Вони порадили залишити речі і поїхати навколо озера.Вони також змінили мій маршрут, бо я планувала далі їхати у Мілан. Але мені сказали, що по дорозі у Мілан нічого гарного не вдасться побачити, а якщо дійсно хочете отримати насолоду від дороги, то краще їхати у місто Мантува. Тут я ночувала у будинку спортсмена Марко. Він і його друзі ще й байкери і саме вони у мене зняли страх до цього виду транспорту.
Ночувала у Пармі в італійця, що добре знав російську мову. Він увесь вечір гостив мене різноманітними сирами, розповідав про особливості кожного виду, про інші традиційні страви.
Всі люди чудові.
Як з бюджетом, скільки витратили коштів на подорож?
Із собою мала гроші, але дорога довга і завжди хочеш мінімізувати якісь витрати. За всю подорож тільки двічі платила за ночівлю. Перший раз у готелі у Віченце, коли вийшла плутанина із впискою по каучу. Ще раз довелося ночувати у наметі на кемпінгу. Бюджет всієї моєї подорожі по Італії склав 226 євро, 75 з яких витратила на ці дві ночі.
Вже коли їхала дорогою паломника, то зупинялася у хостелах пілігримів, у яких могли зупинятися тільки пілігрими. Навіть ночувала на швидкій. Такі хостели є платні, а є безкоштовні. Це місця особливої атмосфери паломника. У дорозі ви долаєте певні труднощі, перемагаєте себе, а нагороду ви отримуєте там, де є такі самі люди як ви, у спілкуванні з ними. Такий досвід – безцінний.
Як вас зустріли у Римі?
Коли дісталася Риму, то нас було вісім людей в офіційному хостелі пілігримів. Двоє з восьми – власник видавництва у Каліфорнії та пенсіонер із Лондона йшли цей шлях зі столиці Великобританії через Бельгію, Францію, Швейцарію впродовж трьох місяців.
Вже в Римі о 7.30 почалася процедура миття ніг паломникам. На іспанському шляху такого немає.
Це роблять волонтери, люди, які пройшли багато пілігримських маршрутів, люди з дуже щирим серцем. То є така громадська організація «Друзі шляху». Процедура така: жінка поливає ліву ногу водою, а чоловік витирає і цілує її кожному, хто прийшов. Читають молитву. Це все дуже складно зрозуміти, якщо ти цього не пережив. Це дуже сильні емоції любові і щирості. Потім після миття ніг ми вечеряли, спілкувалися. З рук у руки передають свічку, на вогонь якої можна віддати свої емоції, якийсь негатив. Кожен розповідав щось про себе, свій шлях. Складається таке відчуття, що ти зовсім чужу людину знаєш все життя.
Коли ми наступного дня від’їжджали, то всі плакали. Це настільки щирі сльози.
Загалом, я щиро рекомендую цей шлях. Для того, щоб отримати документ Ватикану про проходження паломницького маршруту достатньо пройти останні 100 кілометрів. Не потрібно йти увесь шлях. Можна йти 10 днів по 10 км, чи 20 днів, головне правильно оцінити здоров’я. Я вважаю, що цю відстань може пройти будь-яка людина. Мені на шляху зустрічалися пенсіонери і діти, інваліди й хворі. Абсолютно реально відчути цей неймовірний дух шляхів, ці враження.
І такі люди неймовірні, вони заслуговують поваги.
Якщо ж хочете перейнятися духом паломництва, то спершу потрібно їхати в Іспанію. Там набагато більше людей, краща інфраструктура. Але якщо хочете побути на одинці із собою, то краще дорога до Риму – тут менше людей.
Кажуть, що з подорожей вже ніколи не повернешся тим, ким був раніше. Якими Ви повернулися додому?
Змінилася повністю. У всіх є люди, яких ми любимо, до яких байдужі, яких недолюблюємо. І це нормально. Але після цих двох подорожей у мене виникла тотальна любов до людей. Усі люди чудові, просто вони себе у різних ситуаціях ведуть по-різному. Тепер я переконана, що найбільше диво – це люди. Все в людині, не в ситуації, а саме в людині. Якщо віддавати людям любов, то ніколи не зустрінеш поганого. Ну й емоції, відчуття, які не зустрінеш в жодній іншій подорожі незалежно від її ціни, країни та екзотичності. Такі враження ніколи не забудуться – бо це перемога над собою.
Декілька практичних порад для паломників. Що варто брати з собою у таку дорогу?
Найголовніше це зручне взуття та наплічник. Ну і головне прислухатися до свого організму. Бо коли йдеш і бачиш могили таких же пілігримів на шляху, які не змогли дійти, то розумієш, що надзусиль робити не варто. Це мандрівка, а не геройський вчинок. Краще під’їхати машиною або автобусом, ніж мати проблеми зі здоров’ям у чужій країні.
А як було із велосипедом у дорозі? Нічого не ламалося?
Слава Богу, мій велодруг витримав дорогу. Але якщо б і зламався, то не сумніваюся, що знайшла б допомогу серед тамтешнього населення.
До речі, як місцеві жителі сприймали жінку на велосипеді?
Прекрасно. Моїми найкращими друзями були поліцейські, вони мене супроводжували, пригощали кавою. Вони ідеально знали англійську. До речі, італійці розуміють англійську, але відповідають італійською. Італійські водії дуже поважають велосипедистів. Жодного разу автомобіль не проїхав біля мене ближче ніж за 2 метри. В Італії відчувала себе повноцінним учасником дорожнього руху . І жодного разу мені не посигналили, щоб дати дорогу. Навіть на гірських серпантинах, коли за мною їхало з моєю швидкістю кілька десятків машин - вони просто спокійно їхали та чекали, коли можна буде обігнати мене по смузі зустрічного руху.
А як зі зв’язком? Як контактували з рідними?
Я так підрахувала, що роумінг буде найвигідніше. Бо якщо купляти місцеву сім карту, то це мінімум 25 євро. Ну і є нюанси із придбанням, реєстрацією карти. Хоча і з роумінгом були проблеми, бо у дорозі потрібно було GPS, а чомусь роумінг працював тільки перших п’ять днів. Тай загалом в Італії не так як в Україні, що де не сядеш всюди є WiFi. На центральних площах із 15 кафе потрібно розраховувати, що безкоштовний Інтернет є тільки у трьох. У безкоштовних хостелах для пілігримів теж немає.
Чи плануєте ще якісь такі паломницькі мандри?
Так, я б дуже хотіла пройтися національною Стежкою Ізраїля «Швіль Ісраель» - це шлях довжиною близько тисячі кілометрів. Ми з новими друзями вже запланували цю мандрівку на березень наступного року. Звичайно, що обставини ще можуть помінятися, але я б дуже хотіла піти. Це буде третій такий головний пілігримський шлях у світі.